Я не міг повірити.
Озирнувся.
Інші поштарі на Джи Джи не дивилися. Вони складали листи, перетягуючи їх ремінцями, базікали одне з одним і реготали.
— Гей, — гукнув я до них пару разів, — гей!
Але на Джи Джи вони не дивилися.
Я підійшов до старого. Торкнувся його руки:
— Джи Джи, — кажу, — що я можу для тебе зробити?
Він відстрибнув від свого ящика і вибіг східцями вгору до роздягальні. Я дивився, як він пішов. Того наче ніхто й не помітив. Розклав ще кілька листів, потому і собі піднявся нагору.
Він був там за одним зі столів, голова схилена на руки. От тільки він уже не плакав тихенько. Він схлипував і зойкав. Усе його тіло струшували спазми. Він не припиняв.
Я збіг східцями повз усіх поштарів до столу Каменя.
— Гей, гей, Каменю, Ісусе Христе, Камінчику!
— Що сталося? — питає.
— Джи Джи зірвався! А всім усе одно! Він там реве нагорі! Йому допомога потрібна!
— Хто на його маршруті?
— Яка в біса різниця? Кажу тобі, йому зле! Йому допомога потрібна!
— Треба знайти когось на його маршрут!
Камінець підвівся з-за свого столу й обвів поглядом листонош, наче серед них має бути ще один зайвий. Тоді попхався назад до столу.
— Слухай, Камінчику, хтось має доставити його додому. Скажи, де він живе, і я сам його відвезу в неробочий час. Після того рознесу твій довбаний маршрут.
Камінь підвів очі:
— Хто на твоєму ящику?
— Біса йому в ребро, тому ящику!
— ІДИ ДО СВОГО ЯЩИКА!
Далі він зателефонував іншому начальнику дільниці:
— Ало, Едді? Слухай, мені сюди потрібна людина…
Сьогодні дітям цукерок не буде. Я пішов до себе. Решта поштарів уже розбіглася. Почав вкладати рекламки. На ящику Джи Джи була його в’язанка нерозкладених реклам. Я знову вибився з графіка. Лишився без відправлення. Коли я того дня повернувся пізно, Камінь записав мені запізнення.
Джи Джи я більше ніколи не бачив. Ніхто не знав, що з ним трапилося. Його ніхто навіть не згадував. «Файного хлопа». Віддану людину. Із перерізаною горлянкою над стосом рекламок місцевого ринку зі спеціальною пропозицією: у разі покупки на понад три долари — безкоштовна пачка фірмового мила та купон на знижку.
За три роки я став «постійним». Це означало оплату свят (тимчасовцям за свята не платили) і сорокагодинний робочий тиждень із двома вихідними. Камінця також змусили відвести мені, як людині, на яку можна покластися, п’ять різних маршрутів. Оце й усього, що я мав розносити, — п’ять різних маршрутів. З часом я добре вивчу й їх, їхні короткі шляхи та пастки. Кожен день буде легшим. Можу розпочати набувати цього затишного вигляду.
Між тим, надто щасливим я не був. Я не належав до тих, хто навмисно шукає болю, робота лишалася вдоста тяжкою, але якимось чином мені бракувало старих чарів моїх днів підміняйлом — цього не-знати-що-за-чортівня трапиться наступного разу.
Кілька штатних підійшли й потисли мені руку.
— Вітаємо, — казали вони.
— Аха, — кажу.
Вітаємо з чим? Я нічого не скоїв. Тепер я був членом клубу. Був одним із хлопців. Міг бути ним роками, вислуживши свій власний маршрут. Отримувати подарунки на Різдво від своїх людей. А коли віддзвонюватимуся, що хворий, вони казатимуть якомусь нещасному довбогранику:
— А де постійний листоноша? Ви спізнилися. Постійний листоноша ніколи не запізнюється.
І от я був. Опісля прийшло офіційне повідомлення, яким заборонялося класти кептарі чи інші предмети на сортувальні ящики, хоч то нікому не шкодило і зберігало час від забігань до роздягальні. Я три роки клав кептар на ящик, а тепер мені наказали так не робити.
От, я все ще приходив похмільним і нічим штибу кептарів не переймався. Тому наступного дня після наказу мій кептар все ще був там.
Камінчик прибіг із доповідною. Там було сказано, що класти будь-які предмети на сортувальний ящик заборонено правилами та інструкціями. Я поклав доповідну до кишені і продовжив розкладати листи. Камінь крутився на стільці, спостерігаючи за мною. Усі інші листоноші занесли кептарі до своїх шафок у роздягальні. Усі, крім мене та ще одного — Марті. Камінчик підійшов до Марті й сказав:
— Отже, Марті, наказ ти читав. Твій кептар не має перебувати на кришці ящика.
— О, пробачте, сер. Звичка, ви ж розумієте. Перепрошую.
Марті забрав кептар із ящика й побіг до своєї шафки в роздягальні. Наступного ранку я знову забувся. Камінь прийшов із доповідною. Там було сказано, що класти будь-які предмети на сортувальний ящик заборонено правилами та інструкціями. Я поклав доповідну до кишені і продовжив розкладати листи.