Наступного ранку, щойно зайшовши, помітив, що Камінчик спостерігає за мною. До спостережень за мною він ставився дуже відповідально. Чекав, щоби довідатися, що я зроблю з кептарем. Я дозволив йому трохи почекати. Тоді зняв кептар і поклав на ящик.
Камінчик прибіг із доповідною.
Я її не читав. Одразу викинув до смітнички, лишив кептар на місці й продовжив розкладати листи.
Чув Камінчика, що порався з друкарською машинкою. У клацанні клавіш чулася лють.
Цікаво, як він навчився друкувати? Маю ідею.
Він знову прийшов. Простягнув мені другу доповідну.
Я глянув на нього.
— Я цього не читатиму. Знаю, що там написано. Там говориться, що я не прочитав першу доповідну.
Другу доповідну я жбурнув до смітнички.
Камінчик побіг до друкарської машинки.
Простягнув мені третю доповідну.
— Слухай, — кажу, — я знаю, що там сказано. Перша доповідна була про те, що я лишив кептар на ящику. Друга — що не прочитав першу. Третя — що зігнорував першу та другу.
Глянув на нього і, не читаючи, вкинув доповідну до смітнички.
— Так от, я можу викидати їх настільки ж швидко, наскільки ти їх друкуватимеш. Це може тривати годинами, і невдовзі хтось із нас виглядатиме сміховинним. Тобі вирішувати.
Камінь повернувся до свого стільця і сів. Більше він не друкував. Сидів та витріщався на мене.
Наступного дня на роботу я не пішов. Спав до полудня. Не телефонував. Тоді пішов до Федеральної будівлі. Розповів їм, з якою метою. Мене доправили до столу з висохлою старою. Та мала сиве волосся і дуже худу шию, що несподівано вигиналася посередині. Вона витягнула голову і подивилася на мене з-над окулярів.
— Так?
— Я хочу звільнитися.
— Звільнитися?
— Так, звільнитися.
— І ви штатний поштар?
— Так, — кажу.
— Цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, — зацокала вона сухими губами. Дала мені необхідні документи, і я всівся їх заповнювати.
— Скільки ви працюєте на поштамті?
— Три з половиною роки.
— Цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, цк, — продовжила вона, — цк, цк, цк, цк.
Отак воно й було. Я поїхав до Бетті, і ми відкрили пляшку.
Знав би я, що за пару років повернуся службовцем і просиджу згорбленим на табуреті близько дванадцяти років.
II
Тим часом життя тривало. Досить довго мені щастило на перегонах. Став упевнено там почуватися. Призвичаївся щодня ходити за гарантованим прибутком, десь від 15 до 40 6аксів. Забагато не вимагав. Якщо не вигравав одразу, ставив ще трошки, аби, якщо кінь прийшов, отримати свій прибуток. День за днем я повертався з виграшем, показуючи Бетті великий палець, ще заїжджаючи з вулиці.
Перегодом Бетті влаштувалася друкаркою, а коли одна з тих лярв знаходить роботу, різницю помічаєш одразу ж. Ми продовжували щоночі пиячити, і йшла вона, похмільна, раніше, ніж я вставав. Тепер вона знала, на що це схоже. Я підводився близько пів на одинадцяту, мляво впорувався з чашкою кави та парою яєць, грався з псом, загравав до молодої дружини механіка, який жив позаду, заприятелював зі стриптизеркою, яка жила попереду. На іподромі я був о першій, потім повертався із заробітком, а згодом виходив із псом до автобусної зупинки — зачекати на Бетті й разом піти додому. То було добре життя.
І от якось увечері Бетті, любов моя, виказала мені після першої склянки:
— Генку, я не витримую!
— Не витримуєш чого, крихітко?
— Становища.
— Якого становища, люба?
— Що я працюю, а ти лежма лежиш. Усі сусіди гадають, що я тебе утримую.
— Дідько, я працював, а лежма лежала ти.
— Це інше. Ти чоловік, я жінка.
— О, а я цього й не знав. Гадав, що ви, курви, завжди кричите про рівні права.
— Я знаю про ту малу гладуху з-позаду, що фланірує перед тобою, цицьки розвісивши…
— Вона цицьки розвішує?
— Так, ЦИЦЬКИ. Своє чимале біле коров’яче вим’я.
— Гмм… Вони справді великі.
— Ось! Бачиш!
— Ну, і якого біса?
— У мене тут подружки. Вони бачать, що тут діється.
— Вони не подружки. Вони брехливі пліткарки.
— А ця хвойда попереду, що вдає з себе танцюристку?
— Вона хвойда?
— Вона піде гопки з будь-чим, що має прутень.
— Ти глузд втратила.
— Я просто не хочу, щоб усі ці люди думали, що я тебе утримую. Усі сусіди…
— Срав пес тим сусідам! Нащо на них зважати? Ми ж того ніколи не робили. Крім того, це я оплачую оренду. Я купую їжу. Я заробляю на перегонах. Твої гроші — це твої гроші. Так добре тобі ніколи не велося.