Він мною захоплювався. Вважав мене скурвим сином.
Коли я зайшов, Джойс спитала:
— Ну що, усе побачив?
— Побачив достатньо, — сказав я. Мав на увазі, що мене намагаються спекатись. Я не знав, була Джойс із ними чи ні. Тоді вона взялася здирати з мене одяг і підштовхувати до ліжка.
— Не так швидко, крихітко! Ми вже двічі робили це, а ще й другої дня нема!
Вона знай тільки гиготіла і продовжувала штовхати.
Батечко її мене справді ненавидів. Гадав, я прийшов по його гроші. Здалися мені його трикляті гроші! І його триклята дорогоцінна доця теж мені здалася.
Єдиний раз, як я взагалі його бачив, — коли він близько десятої ранку завітав до нашої спальні. Ми з Джойс відпочивали в ліжку. Щастя, що тільки-но встигли кінчити.
Я вдивлявся в нього з-під краєчка ковдри. А тоді ніц не зміг із собою вдіяти. Усміхнувся йому й виразно підморгнув.
З будинку він вибіг із риком та прокльонами.
Якби мене вдалося позбутися, він безперечно був би свідком цього.
Її дідо був значно крутішим. Ми прийшли до нього, я пив із ним віскі та слухав його ковбойські записи. Стара його була просто байдужою. Вона мене ні любила, ані ненавиділа. Багато чубилася з Джойс, і раз чи два я приставав на бік старої. Таким чином перетяг її на свій бік. Проте дідусь був крутим. Гадаю, він волів про це мовчати.
Ми пішли до генделика і поїли, а всі до нас підлещувалися й витріщалися. Були дідо, бабця, Джойс і я.
Потім сіли ми до машини й поїхали.
— Генку, а чи ти колись бачив бізонів? — питає мене дідо.
— Ні, Воллі, ніколи.
Я звав його «Воллі». Давні приятелі по чарці. Щось таке.
— Вони в нас тут водяться.
— Я гадав, вони на межі вимирання.
— О, ні, у нас їх тут дюжини.
— Аж не віриться.
— Покажи йому, Батечку Воллі, — сказала Джойс.
Дурна льотра. Звала його «Батечко Воллі». Він не був її батечком.
— Гаразд.
Їхали ми, доки не дісталися порожнього, обнесеного парканом поля. Земля там ішла під ухил, протилежного боку поля було не розгледіти. Тяглося воно милями.
І там не було нічого, крім короткої зеленої трави.
— Не бачу я ніяких бізонів, — кажу.
— Вітер правильний, — каже Воллі. — Просто переберися за паркан і трохи пройди. Доведеться трохи пройти, щоби їх побачити.
Лан був порожнім. Мабуть, їм видалося, що надурити міського пролазу буде страшенно дотепно. Я переліз паркан і пройшов уперед.
— Що ж, і де ваші бізони? — крикнув я назад.
— Вони там, там. Іди далі.
Дідько, схоже, вирішили мене розіграти, полишивши тут. Срані фермери. Дочекаються, доки я відійду достатньо, і поїдуть собі, регочучи. Ну й грець із ними. Дійду пішки. Бодай від Джойс відпочину.
Я швидким кроком простував ланом, чекаючи, коли вони собі поїдуть. Звуку автівки я не чув. Ішов собі далі, тоді обернувся, склав руки рупором і загорлав:
— ГАРАЗД, ДЕ БІЗОНИ?
Відповідь з’явилася в мене за спиною. Я відчув, як вони тупочуть по землі. Їх було троє, великі, просто як у фільмах, і вони бігли, вони НЕСЛИСЯ! Один трохи попереду інших. Було мало сумнівів, хто привернув їхню увагу.
— От лайно, — сказав я.
Розвернувся й побіг. Паркан виднівся
далеко попереду. Виглядало на неможливе. Час на озирання я не витрачав. Від того могло багато чого залежати. Летів із широко розплющеними очима. Я справді рухався! Але й вони наздоганяли. Відчував навколо себе тремтіння землі, а вони били її ратицями, наближаючись до мене. Чув, як вони сопуть. І чув, як дихають. З останніх сил я додав ходу й перекинувся через паркан. Я не перебирався через нього. Проплив над ним. І приземлився на спину в ринву, а одна з тих хріновин вистромила голову з-за паркану й дивилася на мене згори.
А ті іржали в машині. Їм гадалось, що нічого смішнішого вони ще не бачили. Джойс реготала гучніше за всіх.
Дурні тварюки трохи покружляли, згодом підтюпцем забралися геть.
— Бізонів я побачив, — сказав я, — а тепер поїхали пропустимо чарку.
Сміялися вони всю дорогу. Припиняли, потім хтось заводився, і всі підхоплювали. Воллі навіть раз був змушений зупинити машину. Кермувати він більше не міг. Він відчинив дверцята й викотився на землю, не припиняючи іржати. Навіть бабця не відставала, разом із Джойс.
Згодом історія поширилася містечком, і з моєї ходи зникло трохи зверхності. Мав підстригтися. Повідомив про це Джойс. Вона сказала:
— То сходи до перукаря.
А я кажу:
— Не можу. Через бізонів.
— Ти боїшся чоловіків у перукаря?
— Це через бізонів.
Підстригла мене Джойс. Треба сказати, жахливо.
Тоді Джойс забаглося повернутися до міста. Незважаючи ні на що, це містечко, зі стрижками чи без, було ліпшим за життя в місті. Тут було тихо. У нас був свій будинок. Джойс мене добре годувала. Багато м’яса. Щирого, якісного, добре зготованого м’яса. Дещо про цю лярву я маю сказати. Готувати вона вміла. Готувала вона ліпше за всіх жінок, яких я будь-коли знав. Харчування добре для нервів і духу. Мужність походить із живота решта є відчаєм.