— Що сталося? — спитала Джойс. — Не припиняй! Не зупиняйся!
— Крихітко, щойно мені на гепу беркицьнувся горщик із геранню.
— Не зупиняйся! Продовжуй!
— Гаразд, гаразд!
Я знову пішов гопки, усе йшло напрочуд гладенько, коли:
— От лайно!
— Що там таке? Що таке?
— Ще один горщик із геранню, люба, ударив мене прямісінько в куприк, скотився до гузна і впав додолу.
— Триста чортів у дупу тій герані! Продовжуй! Продовжуй!
— Йой, гаразд…
Безупинно під час процесу на мене сипалися ті горщики.
Це було схоже на спробу злягатися під час повітряного удару. Врешті я це зробив. Сказав пізніше:
— Слухай, любонько, треба з цією геранню щось вирішувати.
— Ні, ти її не чіпатимеш!
— Чому, крихітко, чому?
— Це додає перцю.
— Додає перцю?
— Саме так.
Їй аби ги-ги. Однак горщики лишалися на місці. Більшість часу.
Тоді я почав повертатися додому сумним.
— Що сталося, Генку?
Щовечора я мусив напиватися.
— Це через керівника, Фредді. Він узявся насвистувати цю пісеньку. Він свистить її вранці, коли я приходжу, і геть не припиняє, я йду додому, а він продовжує свистіти. Це вже два тижні триває!
— А що за пісня?
— «Навколо світу за вісімдесят днів». Вона мені ніколи не подобалася.
— Гаразд, то знайди собі іншу роботу.
— Знайду.
— Але доки не знайдеш, продовжуй працювати на цій. Ми маємо довести їм, що…
— Добре! Добре!
Якось уранці я зустрів старого пияка. Знав його ще з тих часів, коли ми з Бетті накручували кола барами. Він розповів, що зараз працює службовцем на пошті й робота — не бий лежачого.
То була одна з найбільших, найоблудніших кривд сторіччя. Я роками шукаю того хлопа, але боюся, хтось інший дістався до нього раніше.
Отже, я знову здавав іспит на держслужбовця. Тільки цього разу я позначив аркуш «службовець» замість «поштар». Коли ж отримав сповіщення про церемонію присяги, Фредді припинив насвистувати «Навколо світу за вісімдесят днів», проте я ж шукав легкої роботи у Вуйка Сема. Я сказав Фредді:
— Маю справу, про яку мушу потурбуватися, я вистрибну на годину чи півтори на ланч.
— Окей, Генку.
Знав би я, скільки триватиме цей ланч.
Нас там була бригада. Осіб 150 чи 200. Були марудні папери, які мали заповнити. Потім усі ми підвелися й повернулися до прапора. Хлоп, котрий приймав у нас присягу, був тим само, що робив це й минулого разу.
Після присяги хлоп сказав нам:
— Чудово, тепер у вас є файна робота. Поводьтеся пристойно — і безпеку вам гарантовано до кінця життя.
Безпека? Безпечно у в’язниці. Три квадратні метри, без орендної плати, без вигод, без податку на прибуток, без аліментів. Без зборів за номерний знак. Без дорожніх штрафів. Без покарань за водіння в нетверезому стані. Без програшів на перегонах. Безкоштовна медицина. Товаришування з тими, хто має спільні інтереси. Церква. Голубі. Безкоштовний похорон.
За 12 років із цих 150 чи 200 лишаться тільки двоє. Як далеко не всі можуть таксувати, чи бути сутенерами, чи штовхати траву, так і більшість хлопців, та й дівчат теж, не здатні бути поштовими службовцями. І я їх не засуджую. Роками я бачив, як вони маршували бригадами по 150 і по 200, а лишалося з кожної двоє, троє, четверо — стільки, щоб замінити тих, хто виходив на пенсію.
Гід провів нас будівлею. Нас було стільки, що довелося поділити на групи. Ми по черзі пересувалися ліфтами. Нам показали буфет для робочих, підвал, коротше, усю цю дурню.
Господи всемогутній, думав я, рухався б він швидше. Мій ланч уже дві години як мав завершитись. Тоді гід роздав нам часові картки (картка, на якій пробиваються позначки початку й закінчення роботи, слугують для підтвердження перебування робітника на робочому місці). І показав годинники:
— Ось так ви пробиваєтеся.
І показав, як саме. Тоді каже:
— Тепер пробийтеся ви.
За дванадцять із половиною годин ми пробили вихід. Щоб вона всралася, та церемонія присяги.
За дев’ять чи десять годин людей брав сон, вони падали в свої ящики, ледве встигаючи втриматися. Ми опрацьовували пошту за відділеннями зв’язку. Якщо на листі була позначка «28 відділення», клав його до комірки 28. Усе просто.
Один кремезний чорний хлоп підхопився й почав крутити руками, щоби прокинутися. Його хитало по всій підлозі.
— Бісбатьказнащо! Я не витримую — зарепетував він.
А він був дебелим і потужним бугаєм. Застосовування одних і тих же само м’язів знову й знову втомлювало надзвичайно. У мене все розболілося. У кінці прольоту стояв наглядач, ще один Камінчик із цим виразом на пиці. Вони мусять-вправлятися перед люстрами, у всіх наглядачів цей вираз на пиках — вони позирають на тебе так, наче ти кавалок людського лайна. Однак шлях вони пройшли той самий. Колись вони були службовцями чи поштарями. Я цього не розумів. Вручну підібрані гвинтики.