побачивши такі пустощі;
а страва геть із ложкою втекла».
— А щоб тобі скисло, Джойс! Я ж тобі казав, казав тобі, казав.
— Ну, це ж ти його привчив надвір ходити. От він посрати й ходить!
— Так, але коли він завершує, занось його назад. У нього тямки не вистачає самому повернутися. І змивай лайно, коли він завершує. Ти там мушиний рай створила.
Щойно я засипав, Джойс знову бралася мене смикати. До тої пари мільйонів було достобіса далеко.
Я куняв у фотелі, чекаючи на їжу.
Підвівся взяти собі склянку води і, як заходив до кухні, уздрів Пікассо, який підійшов до Джойс і лизнув її щиколотку. Я був босий, тож вона мене не почула. Надягла щось на високих підборах. Глянула на собаку, і її обличчя стало втіленням щирої селюцької ненависті, розпеченої до білого жару. Миском туфлі вона щодуху копнула пса. Бідося тільки заскімлив і забігав колами. З його міхура закрапала сеча. Ну а я прийшов за склянкою води. Тримав її в руці, не встиг ще налити води, то жбурнув її в полицю з чашками зліва від раковини. Скло розлетілось навсібіч. Джойс устигла затулити лице руками. Начхати. Підхопив собаку і вийшов. Сів із ним у фотель і став пестити малого дристуна. Він дивився на мене, висолопивши язик, і лизав мені зап’ястя. Хвіст його тріпотів і плескав, наче риба, що помирає в пакеті.
Я побачив, як Джойс на колінах збирала скло в паперовий мішок. Потім почала схлипувати. Намагалася то приховати. Повернулася до мене спиною, проте видно було, як її трясе, смикає, розриває.
Я поставив Пікассо на підлогу і зайшов до кухні.
— Крихітко, крихітко, не треба!
Обійняв її ззаду. Була безвольною.
— Крихітко, вибач… Мені шкода.
Я притиснув її до себе, поклавши руку їй на живіт. Масажував його ніжно і м’яко, намагаючись припинити судоми.
— Спокійно, крихітко, тепер розслабся. Легше…
Вона трохи заспокоїлася. Я прибрав їй волосся і поцілував за вухом. Там було тепло. Вона відсмикнулася. Коли я поцілував її ще раз, Джойс уже не опиралася. Відчув її дихання і короткий стогін. Узяв на руки й переніс до іншої кімнати, де й сів, із нею в обіймах, на стілець. На мене вона не дивилася. Цілував їй шию та вуха. Однією рукою обіймав за плечі, другу тримав на стегнах. Погладжував її по стегну вгору-вниз, у такт її диханню, намагаючись прибрати негативну енергію.
Зрештою вона подивилася на мене з наймлявішою зі своїх усмішок. Я потягнувся і куснув її за кінчик підборіддя.
— Навіжене курво! — сказав я.
Вона розсміялася, а потім ми цілувалися, рухаючи головами назад-уперед. Вона знову почала схлипувати. Я відсунувся і сказав:
— НЕ ТРЕБА!
Ми поцілувалися знову. Підхопив її і поніс до спальні, хутко стягнув штани, майтки і взуття. Не знімаючи з неї туфель, стягнув труси і їй, зняв одну туфлю і так, з однією взутою ногою та другою босою, влаштував їй найкращі гопки за останні кілька місяців. З полиць попадали всі горщики з геранню. Коли я кінчив, то лагідно її заколисав, бавлячись із її довгим волоссям і говорячи ніжності. Вона муркотіла. Зрештою підвелася і пішла до ванної.
Не повернулася. Звідти пішла на кухню і, щось наспівуючи, почала мити посуд.
Заради Христа, Стів МакКвін не зробив би того ліпше.
У мене на руках було двоє Пікассо.
Після обіду або ланчу, або чим там воно було — з цією 12-годинною нічною зміною я вже не певен був, що чим було, — я сказав:
— Слухай, любонько, мені шкода, та ти хоч розумієш, що через цю роботу в мене дах їде? Давай на це заб’ємо. Лежатимемо собі, кохатимемось, будемо гуляти й щебетати. До зоопарку сходимо. На тваринок подивимося. З’їздимо поглянемо, як там океан. Це ж 45 хвилин ходу. Позмагаємося на гральних автоматах. Давай підемо на перегони, до Художнього музею, на бокс. Давай заведемо друзів. Давай сміятися. Бо те життя, як у нас, — воно в усіх: воно нас убиває.
— Ні, Генку, ми маємо їм довести, мусимо їм довести…
Це казала дівчина з малесенького техаського містечка.
Я забив.
Щовечора перед тим, як я йшов, Джойс розкладала мій одяг на ліжку. Усе було найдорожчим із того, що можна придбати за гроші. Я ніколи не надягав двічі поспіль одні й ті ж самі штани, сорочку, взуття. Різних наборів убрання були дюжини. Що б вона не викладала для мене, я це вдягав. Один в один, як було із мамою.
Далеко я не пішов, — думав собі й одягався.
Було там дещо, звалося Навчальним класом. Чим би воно не було, але щоночі протягом півгодини пошту ми не розкладали. Кремезний італьяно вліз на трибуну розтлумачити нам, що до чого.