Існувало 40 чи 50 маршрутів, може, більше, кожен різнився, вивчити їх не вдавалося, треба було забирати пошту й на восьму ранку бути готовим до вантажних відправлень, а Джонстон жодних вибачень не приймав. Тимчасовці розвозили журнали по перехрестях, лишалися без обіду й умирали на вулицях. Маршрути на вивчення Джонстон роздавав нам на півгодини пізніше — крутився в червоній сорочці на своєму стільці:
— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!
Часу в нас було на півгодини менше, однак ми все одно мали завантажитись поштою, розвезти її та ще й вчасно повернутися. Крім того, раз чи два на тиждень, уже побиті, виснажені й відтрахані, ми мали розвантажувати привезену вночі пошту, а розклад на дошці був — сам чорт зашиється, вантажівка так швидко не встигала. З першого завозу доводилося пропускати чотири-п’ять ящиків, а наступного вони вже були обкладені стосами пошти, і ти смердів, сходячи потом, бігаючи й розпихаючи її по лантухах. Мене віддрюкали. Джонстон за цим простежив.
Тимчасовці самі вможливили існування Джонстона, оскільки підкорялися його неможливим наказам. Я не міг утямити, як настільки виразно жорстоку людину взагалі допустили до цієї посади. Штатні цим не переймалися, профспілковий діяч був лайна вартий, тож в один із вихідних я накатав тридцятисторінковий рапорт, надіслав копію Джонстону, а іншу взяв із собою до Федеральної будівлі. Клерк сказав мені зачекати. Я чекав, чекав і чекав. Чекав півтори години, тоді мене провели, і я побачив маленького сивочолого чоловіка з очима, наче цигарковий попіл. Він навіть не запросив мене присісти. Щойно я зайшов, він узявся на мене кричати.
— Що, скурвий сину, розумний дуже?
— Я попросив би Вас не лаятися, сер!
— Курва, розумний вишукався! Ти один із цих начитаних вражих синів, що злигаються, де тільки можна!
Він жбурнув у мене паперами. І завищав:
— МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!
— Глупство. Він очевидний садист, — кажу.
— Ти скільки працюєш на Поштамті?
— Три тижні.
— МІСТЕР ДЖОНСТОН ПРАЦЮЄ НА ПОШТІ ВЖЕ ТРИДЦЯТЬ РОКІВ!
— І яке це має значення?
— Я сказав, МІСТЕР ДЖОНСТОН — ЧУДОВА ЛЮДИНА!
Здавалося, що бідося хоче мене прибити. Мабуть, вони з Джонстоном спали разом.
— Гаразд, — кажу. — Містер Джонстон — чудова людина. Забудьте про цю сракабаньку.
Я вийшов і взяв собі ще вихідний. Звісно, своїм коштом.
Коли наступного ранку о п’ятій Джонстон мене побачив, то смикнувся на кріслі. Обличчя в нього було одного з сорочкою кольору. Проте не сказав нічого. Я й не переймався, до другої ночі я клюкав і злигався з Бетті. Я сперся на стіну й заплющив очі.
О сьомій Джонстон знову повезяв дупою по стільці. Усі, хто був на зміні, крім мене, хто був на зміні, уже отримали роботу чи були відправлені на інші дільниці, де була потрібна допомога.
— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.
Він спостерігав за моїм обличчям. Дідька лисого я перейматимусь. Усе, чого мені баглося. — дістатися ліжка і трохи поспати.
— Гаразд, Каменю[1], — сказав я. Листоноші позаочі звали його Каменем, а звертатись до нього так наважувався тільки я. Я вийшов, завіз свою чортопхайку і невдовзі вже повернувся в ліжко до Бетті.
— О, Генку, як добре!
— Ти достобіса права, крихітко!
Я підтягнувся до її теплої дупи і заснув за сорок п’ять секунд.
А наступного ранку було те саме:
— Все, Чінаскі. Сьогодні для тебе нічого нема.
Тривало це тиждень. Я сидів там щоранку з п’ятої до сьомої і не отримував платні. Мене навіть прибрали зі списку нічного розвантажування. Тоді Боббі Гансен, один зі старших підміняйл — у сенсі тривалості стажу, — сказав мені:
— Якось він і зі мною таке зробив. Хотів, щоб я помер із голоду.
— Чхати. Я йому дупи не цілуватиму. Чи звільнюся, чи ґиґну з голоду.
— І не мусиш. Щоночі звітуйся дільниці Прелл. Скажи в сортувальні, що сидиш тут без роботи і можеш сидіти підміняйлом додаткової доставки.