Зелений із жовтою грудкою зважився першим. Він зістрибнув до виходу зі своєї жердинки. Сів, учепившись за дріт. Роззирпувся на мух. Посидів так п’ятнадцять секунд, обираючи. Тоді щось у його малій голівці перемкнуло. Чи в її малій голівці. Він не полетів. Понісся просто в небо. Угору, угору, угору. Прямісінько вгору! Прямовисно, наче стріла! Ми з Пікассо сиділи й спостерігали. Одним сраним шелихвостом менше.
Настала черга червоного з зеленою грудкою.
Червоний вагався значно довше. Він нервово обійшов дно клітки. Пекельно тяжке рішення. Людям, птахам, усім доводиться їх приймати. Складна гра.
Тож червоний проходжав і обмізковував. Жовте сонячне сяйво. Мухи гудуть. Чоловік із псом спостерігають. І це небо, це всеньке небо.
То було занадто. Червоний перестрибнув на дріт. Три секунди.
ВЖИК!
Пташка щезла.
Ми з Пікассо забрали порожню клітку й повернулися додому.
Я вперше за кілька тижнів добре виспався. Забувся навіть встановити будильник, їхав собі на білому коні вниз Бродвеєм, що у Нью-Йорку. Мене щойно обрали мером. У мене був чудовий стирчак, а потім хтось жбурнув у мене плахою брудоти… і Джойс мене розбудила.
— Що з пташками сталося?
— До біса пташок. Я мер Нью-Йорка!
— Я тебе про пташок питаю. Чому клітка порожня?
— Пташки? Пташки? Які пташки?
— Прокинься, щоб тобі булька з носа вискочила!
— Люба, важкий день на роботі? Ти якась собакувата.
— ДЕ ПТАШКИ?
— Ти ж сказала виставити їх, якщо вони мене будитимуть.
— Я мала на увазі виставити їх на задній Ганок чи надвір, дурню!
— Дурню?
— Так, ти дурень! Хочеш сказати, ти випустив пташок із клітки? Ти справді кажеш, що випустив їх із клітки?
— Усе, що я можу сказати, — вони не у ванній і не на полиці з чашками.
— Вони ж там голодуватимуть!
— Ловитимуть собі хробачків, їстимуть ягідки й таке інше.
— Не ловитимуть вони, ніяк не ловитимуть. Бо не знають, як. Помруть вони!
— Най навчаться чи здохнуть, — сказав я, повільно розвернувся й налаштувався спати. Мені невиразно чулося, як вона готує обід, впускає кришки й ложки на підлогу та лається. Але Пікассо був зі мною на ліжку, убезпечений від гострих мисків її туфель. Я витягнув руку, пес її полизав, і я заснув.
Авжеж, на хвильку. Наступне, що пам’ятаю, — мене пестили. Розплющую очі, а вона дивиться на мене божевільним поглядом. Була гола, а груди гойдалися наді мною. Волосся лоскотало мені ніздрі. Я подумав про її мільйони, згріб її, перекинув на спину і замантачив.
Направду вона не була ментівкою, просто ментівським службовцем. Почала, повертаючись, розповідати про хлопа з пурпуровою застібкою для краватки, котрий був «справжнім джентльменом».
— О, він такий ласкавий!
Я це щовечора про нього чув.
— Добре, — кажу, — ну й як там ведеться старому Пурпуровій Застібці?
— О, — відповідала вона, — знаєш, що сталося?
— Ні, крихітко, тому й питаю.
— О, він ТАКИЙ джентльмен!
— Гаразд, гаразд. Що ж там трапилося?
— Ти знаєш, він стільки страждав!
— Безперечно.
— Знаєш, у нього дружина померла.
— Не знав.
— Не суши зуби. Кажу тобі, він удівець і витратив 15 тисяч доларів на медичні й похоронні рахунки.
— Та невже? І що?
— Спускаюся я до холу, а він мені назустріч йде. Перестрілися, тобто. Він на мене дивиться й каже мені зі своїм турецьким акцентом: «Ти така красива!». І знаєш, що він зробив?
— Ні, люба, скажи мені. Кажи хутчіш.
— Він поцілував мене в підборіддя, легенько, надзвичайно легенько. І пішов собі.
— Дещо я тобі про нього розповім, крихітко. Він обдивився фільмів.
— А ти звідки знаєш?
— Я що, вгадав?
— Йому належить автомобільний кінотеатр. Працює там щовечора після роботи.
— Логічно, — сказав я.
— Але він такий джентльмен! — мовила вона.
— Слухай, крихітко, ти тільки не ображайся, але…
— Але що?
— Дивись, ти в глушині жила. А я змінив п’ятдесят робіт, може, й сотню. Ніде надовго не затримувався. Тобто хочу сказати, що по всіх офісах Америки грають в одну й ту ж саму гру. Люди знуджені, не знають куди себе подіти, от і граються в службові романи. Зазвичай то є нічим більшим, ніж убиванням часу. Часом їм вдається раз-другий когось відішпокати, проте навіть тоді це лиш дозвілля, мов бовлінг, телевізія чи святкування Нового року. Зрозумій, що це нічого не значить, тоді не розчаруєшся. Даєш тямки, про що я?
— Гадаю, містер Партізіян щирий.
— Як матимеш справи з цією Застібкою, люба, не забудь, що я тобі казав. Стережися цих облизнів. Він справжній, як іржава копійка.