Выбрать главу

Зелений із жовтою грудкою зважився першим. Він зістрибнув до виходу зі своєї жердинки. Сів, учепившись за дріт. Роззирпувся на мух. Посидів так п’ятнадцять секунд, обираючи. Тоді щось у його малій голівці перемкнуло. Чи в її малій голівці. Він не полетів. Понісся просто в небо. Угору, угору, угору. Прямісінько вгору! Прямовисно, наче стріла! Ми з Пікассо сиділи й спостерігали. Одним сраним шелихвостом менше.

Настала черга червоного з зеленою грудкою.

Червоний вагався значно довше. Він нервово обійшов дно клітки. Пекельно тяжке рішення. Людям, птахам, усім доводиться їх приймати. Складна гра.

Тож червоний проходжав і обмізковував. Жовте сонячне сяйво. Мухи гудуть. Чоловік із псом спостерігають. І це небо, це всеньке небо.

То було занадто. Червоний перестрибнув на дріт. Три секунди.

ВЖИК!

Пташка щезла.

Ми з Пікассо забрали порожню клітку й повернулися додому.

Я вперше за кілька тижнів добре виспався. Забувся навіть встановити будильник, їхав собі на білому коні вниз Бродвеєм, що у Нью-Йорку. Мене щойно обрали мером. У мене був чудовий стирчак, а потім хтось жбурнув у мене плахою брудоти… і Джойс мене розбудила.

— Що з пташками сталося?

— До біса пташок. Я мер Нью-Йорка!

— Я тебе про пташок питаю. Чому клітка порожня?

— Пташки? Пташки? Які пташки?

— Прокинься, щоб тобі булька з носа вискочила!

— Люба, важкий день на роботі? Ти якась собакувата.

— ДЕ ПТАШКИ?

— Ти ж сказала виставити їх, якщо вони мене будитимуть.

— Я мала на увазі виставити їх на задній Ганок чи надвір, дурню!

— Дурню?

— Так, ти дурень! Хочеш сказати, ти випустив пташок із клітки? Ти справді кажеш, що випустив їх із клітки?

— Усе, що я можу сказати, — вони не у ванній і не на полиці з чашками.

— Вони ж там голодуватимуть!

— Ловитимуть собі хробачків, їстимуть ягідки й таке інше.

— Не ловитимуть вони, ніяк не ловитимуть. Бо не знають, як. Помруть вони!

— Най навчаться чи здохнуть, — сказав я, повільно розвернувся й налаштувався спати. Мені невиразно чулося, як вона готує обід, впускає кришки й ложки на підлогу та лається. Але Пікассо був зі мною на ліжку, убезпечений від гострих мисків її туфель. Я витягнув руку, пес її полизав, і я заснув.

Авжеж, на хвильку. Наступне, що пам’ятаю, — мене пестили. Розплющую очі, а вона дивиться на мене божевільним поглядом. Була гола, а груди гойдалися наді мною. Волосся лоскотало мені ніздрі. Я подумав про її мільйони, згріб її, перекинув на спину і замантачив.

22

Направду вона не була ментівкою, просто ментівським службовцем. Почала, повертаючись, розповідати про хлопа з пурпуровою застібкою для краватки, котрий був «справжнім джентльменом».

— О, він такий ласкавий!

Я це щовечора про нього чув.

— Добре, — кажу, — ну й як там ведеться старому Пурпуровій Застібці?

— О, — відповідала вона, — знаєш, що сталося?

— Ні, крихітко, тому й питаю.

— О, він ТАКИЙ джентльмен!

— Гаразд, гаразд. Що ж там трапилося?

— Ти знаєш, він стільки страждав!

— Безперечно.

— Знаєш, у нього дружина померла.

— Не знав.

— Не суши зуби. Кажу тобі, він удівець і витратив 15 тисяч доларів на медичні й похоронні рахунки.

— Та невже? І що?

— Спускаюся я до холу, а він мені назустріч йде. Перестрілися, тобто. Він на мене дивиться й каже мені зі своїм турецьким акцентом: «Ти така красива!». І знаєш, що він зробив?

— Ні, люба, скажи мені. Кажи хутчіш.

— Він поцілував мене в підборіддя, легенько, надзвичайно легенько. І пішов собі.

— Дещо я тобі про нього розповім, крихітко. Він обдивився фільмів.

— А ти звідки знаєш?

— Я що, вгадав?

— Йому належить автомобільний кінотеатр. Працює там щовечора після роботи.

— Логічно, — сказав я.

— Але він такий джентльмен! — мовила вона.

— Слухай, крихітко, ти тільки не ображайся, але…

— Але що?

— Дивись, ти в глушині жила. А я змінив п’ятдесят робіт, може, й сотню. Ніде надовго не затримувався. Тобто хочу сказати, що по всіх офісах Америки грають в одну й ту ж саму гру. Люди знуджені, не знають куди себе подіти, от і граються в службові романи. Зазвичай то є нічим більшим, ніж убиванням часу. Часом їм вдається раз-другий когось відішпокати, проте навіть тоді це лиш дозвілля, мов бовлінг, телевізія чи святкування Нового року. Зрозумій, що це нічого не значить, тоді не розчаруєшся. Даєш тямки, про що я?

— Гадаю, містер Партізіян щирий.

— Як матимеш справи з цією Застібкою, люба, не забудь, що я тобі казав. Стережися цих облизнів. Він справжній, як іржава копійка.