Це заняття не видалося мені незвичним.
III
Розлучення я не оскаржував і до суду не пішов. Джойс віддала мені машину. Вона ж не їздила. Усе, що я втратив, — три чи чотири мільйони. Проте в мене все ще лишався поштамт.
Бетті я зустрів на вулиці.
— Нещодавно бачила тебе з тою курвою. Не твого польоту птаха.
— Усі вони не мого польоту.
Сказав їй, що в нас усе скінчено. Ми пішли на пиво. Бетті постарішала, і то швидко. Обважніла. Зморшки прорізалися. Підборіддя обвисло. Було журно. Але й я постарішав.
Бетті втратила роботу. Пес утік, його вбили. Вона влаштувалася офіціанткою, потому втратила й це, коли кав’ярню знесли, щоби звести будівлю на офіси. Тепер вона мешкала в комірчині в нічліжці. Міняла там постіль і чистила туалети. Підсіла на вино. Запропонувала зійтися наново. Я запропонував трохи вичекати. Мусив оклигати після всього.
Вона повернулася до своєї кімнатки, одягла найкращу сукню, туфлі на підборах, спробувала навести красу. Однак з’явився в ній невимовний сум.
Ми взяли квінту віскі й трохи пива, пішли до мене на четвертий поверх старої багатоповерхівки. Я зателефонував і сказав, що захворів. Сів навпроти Бетті. Вона схрестила ноги, скинула туфлі, трохи посміялася. Наче в старі добрі часи. Майже. Чогось бракувало.
У ті часи, якщо ви телефонували попередити, що захворіли, поштамт присилав медсестру, яка мала в цьому впевнитися, переконатися, що ви не тусуєтеся по клубах і не сидите за покером у вітальні. Жив я неподалік поштамту, тож їм було зручно мене перевіряти. Ми з Бетті сиділи вже близько двох годин, коли в двері загрюкали.
— Це ще хто?
— Усе гаразд, — прошепотів я, — припни язика! Бери туфлі, гайда на кухню, і щоб анітелень.
— ХВИЛИНОЧКУ! — гаркнув я до грюкальника.
Запалив цигарку, щоби перебити запах, тоді пішов привідчинив двері. То була медсестра. Та сама. Вона мене знала.
— Ну а тепер що з вами? — спитала вона.
Я видихнув кілечко диму.
— Розлад шлунка.
— Певні?
— Це ж мій шлунок.
— Розпишетеся на підтвердження, що я до вас заходила, і ви були вдома?
— Безперечно.
Медсестра просунула мені форму. Я розписався. Повернув їй.
— Завтра на роботу вийдете?
— Хто його зна. Як мені покращає, то піду, як ні — то ні.
Наостанок вона недобре на мене зиркнула і пішла. Я знав, що медсестра вловила запах віскі в моєму диханні. Чи це щось доводить? Радше ні, забагато формальності, хоч, може, вона й сміялася, повертаючись до машини зі своєю невеличкою чорною валізкою.
— Гаразд, — сказав я, — вдягай туфлі й виходь.
— Хто то була?
— Медсестра з роботи.
— Пішла вже?
— Аха.
— Вони постійно так перевіряють?
— Ще жодного разу не проґавили. А тепер давай славно хильнемо, аби це відзначити!
Я сходив на кухню і налив дві чималі порції, віддав одну Бетті.
— Будьмо! — кажу.
Ми підняли склянки, дзенькнулися.
Аж тут задзеленчав будильник, ще й гучно. Я підскочив, наче мене в дупу підстрелили. Бетті підстрибнула на фут. Я підбіг до будильника й вимкнув його нафіґ.
— Ісусе, — сказала вона, — я ледь не всралася.
Ми розреготалися. Сіли. Випили.
— Був у мене кавалер, — каже, — на округ працював. І любили вони присилати інспектора, хлопця, але не щоразу, а десь раз через п’ять. П’ю я того вечора із Гаррі — це його так звали, Гаррі. Тож п’ю я того вечора із Гаррі, і тут у двері стукають. Гаррі повністю одягнений сидить на дивані. «Ісусе Христе», — скрикує він і, як був у всьому одязі, стрибає до ліжка й підтягує ковдру. Я закидаю пляшки та склянки під ліжко і відчиняю двері. Цей хлоп заходить і сідає на диван. Гаррі навіть взуття зі шкарпетками не стягнув, але цілісінько вкритий ковдрою. Хлоп питає: «Ну, Гаррі, як почуваєшся?» І Гаррі каже: «Та не те щоб, ось вона про мене піклується». І показує на мене. А я сиджу п’янюча. «Сподіваюся, Гаррі, ти оклигаєш», — каже хлоп і йде. Певно, він бачив під ліжком і пляшки, і склянки, і думаю, що він не повірив, що ступні в Гаррі настільки великі. Нерви полоскотало.
— Трясця, життя від них нема, хіба ні? Вічно їм хочеться наглядати.
— Аякже.
Ми ще трохи посиділи пожлуктили, згодом пішли до ліжка, але то не було так само, ніколи не буває — між нами був простір, минув час, за який дещо змінилося.