— Так?
— Вашу справу буде продовжено. Ми дамо про себе знати.
— Тобто я продовжую працювати?
— Тобто ви продовжуєте працювати.
— На все добре, — сказав я.
Якось уночі всадовили мене на ослінчик поруч Бачнера. Пошту він не розкидав. Просто сидів собі. І базікав.
Зайшла дівуля й всілася в кінці прольоту. Почулося Бачнереве:
— Гей, ти, дзюрко! Хочеш мого патика собі в кунку, нє? Цього тобі треба, пичодайко?
Я продовжував розкидати пошту. Пройшов наглядач. Бачнер вилаявся:
— Ти в мене в списку, довбогранику! Просто тобі наприпочатку списку! Я тебе ще дістану, мудло паскудне! Смердотний виродку! Смоктало херів!
Наглядачі Бачнера не чіпали. Його взагалі ніхто ніколи не чіпав.
Тоді я знову його почув:
— Гаразд, мала! Мені не до вподоби вираз твого писка! Ти в мене в списку, мудаче. Просто тобі нанрипочатку списку! Я ще візьму тебе за дупу! Гей, я до тебе звертаюся! Чуєш?
Це вже було занадто. Я жбурнув свою пошту.
— Гаразд, — рикнув я йому, — ходім, покажеш карти! Усю свою срану колоду покажеш! Тут хочеш чи вийдемо?
Глянув на Бачнера. Цей хворий звертався до стелі:
— Кажу тобі, ти в мене наприпочатку списку. Я тебе дістану, мало не видасться!
Упс, Ісусе, схоже, я нарвався! Службовці принишкли. Не міг їх за це ганити. Підвівся, сходив попити води. Повернувся. За 20 хвилин вирішив використати свою десятихвилинну перерву. Коли повернувся, на мене вже чекав наглядач. Тлустий чорний ледь за п’ятдесят. Взявся на мене кричати:
— ЧІНАСКІ!
— Що сталося, шановний? — спитав я.
— За останні півгодини ви двічі лишали своє робоче місце!
— Так, я відходив попити води. 30 секунд. А пізніше використав свою перерву.
— А якби ви працювали біля верстата? Верстат не можна лишати двічі за 30 хвилин!
Усеньке його обличчя пашіло з гніву. Приголомшливо. Я такого не розумів.
— ВИПИСУЮ ВАМ ДОГАНУ!
— Гаразд, — сказав я.
Повернувся на місце, сів поруч із Бачнером. Підбіг наглядач із доганою. У ній було годі щось розібрати. Прочитати я її не зміг. Він писав її з такою люттю, що, писана навскоси, уся вона була в кляксах.
Догану я акуратно склав і засунув до задньої кишені.
— Йде на те, що я вб’ю цього курвиного сина, — сказав Бачнер.
— Якби ж то, пузаню, — відповів я, — якби ж то.
Тривало це дванадцять годин уночі, плюс наглядачі, плюс службовці, плюс той факт, що серед цього м’яса не було чим дихати, плюс черства печеня в некомерційній закусочній.
Плюс ОМ-1. Основний міський-1. Те планове завдання й поряд не валялося з цим Основним міським-1. Він містив близько третини всіх міських вулиць і те, як вони поділялися на відділення. Я жив в одному з найбільших міст Сполучених Штатів. Вулиць там багацько. А ще був ОМ-2 і ОМ-3. На проходження кожного іспиту давалося 90 днів, три спроби на кожен, щонайменше на 95 відсотків правильно, сто карток у скляній скрині, вісім хвилин. Не здаси — підеш пробуватись на президента «General Motors», як казав той хлоп. Для тих, хто склав, плани ставали на крихту легшими — на другий чи третій раз. Але з дванадцятигодинною нічною зміною та зі скасованими вихідними для більшості то було занадто. Тому з групи в 150–200 осіб нас лишалося сімнадцятеро чи вісімнадцятеро.
— Як, по-вашому, я можу відробляти дванадцятигодинну нічну зміну, спати, їсти, митися, їздити туди й назад, забирати випране, купувати бензин, платити за квартиру, замінювати шини, розбиратися з тими дрібницями, які доводиться виконувати, і ще вивчати план? — спитав я інструктора в тренувальному кабінеті.
— Обходьтеся без сну, — сказав він.
Я витріщився на нього. Він не Діксі[4], на гармоніці не грав. Клятий покидьок був серйозним.
Виявилось, що єдиний час, коли міг вчитися, — перед сном. Завжди надто втомлювався, щоб приготувати і з'їсти сніданок, тому виходив, брав високу[5] шістку пива, клав її на ліжко біля стільця, розкорковував бляшанку, славно ковтав, і аж тоді відкривав сторінку плану. Коли за якийсь час діставався так до третьої бляшанки, аркуш випадав у мене з рук. Більше не влазило. Тоді, сидячи на ліжку й витріщаючись на стіни, допивав решту пива. За останньою пляшкою міг заснути. А коли прокидався, часу лишалося тільки на клозет, умитися, поїсти і доїхати на роботу.
Пристосуватися ніяк не вдавалося, просто дедалі більше втомлювався. Повертаючись додому, завжди дорогою брав свою шістку, і якось уранці мене геть розібрало. Я видерся східцями (ліфту не було) і встромив ключ. Двері прочинилися. Хтось усе позмінював, постелив новий килим. І меблі теж були новими.
4
Пісенька 1859 року «Земля Діксі» («Dixie’s Land») після створення Конфедерації стала її офіційним гімном.
5
Високими називають бляшанки пива 0,5 л, на відміну від низьких, що мають місткість 0,33 л.