— Ми вас пам’ятаємо, містере Чінаскі.
— Уже визріло якесь рішення?
— Ще ні. Ми вам повідомимо.
— Гаразд. Проте маю питання.
— Так, містере Чінаскі?
— Я зараз вивчаю ОМ-1, — я витримав паузу.
— Так?
— Мені це дуже складно вдається, тобто видається майже неможливим вивчити цей план, витрачати стільки часу, коли це може виявитися даремним. Маю на увазі, мене будь-коли можуть звільнити з поштамту. Не надто справедливо змушувати мене вивчати цей план за таких обставин.
— Добре, містере Чінаскі. Я зателефоную до тренувального кабінету і скажу їм зняти вас із плану, доки ми не ухвалимо рішення.
— Щиро дякую, міс Ґрейвз.
— На все добре, — сказала вона й поклала слухавку.
День був добрим. Пестячи себе під час розмови, я майже вирішив зійти до 309-ої. Однак не ризикнув і впорався сам. Склепав яєшню з беконом і відсвяткував додатковою квартою пива.
Насамкінець нас лишилося шестеро чи семеро. Решті ОМ-1 виявився не по зубах.
— Що там твій план, просуваєшся, Чінаскі? — питали в мене.
— Легко дається, — відповідав я.
— Окей, тоді поділи проспект Вудберн.
— Вудберн?
— Так, Вудберн.
— Слухай, не люблю, щоб мене таким діставали, коли я працюю. Не набридай. Бачиш, зайнятий.
На Різдво я запросив Бетті. Вона запекла індичку, ми чаркували. Їй завжди подобалися великі різдвяні ялинки. Наша була, мабуть, сім футів заввишки, півфута завширшки, прикрашена вогниками, ліхтариками, блискітками та іншим сміттям. Ми випили пару квінт віскі, кохалися, їли індичку, випили ще. Цвях у ялинковій підставці тримався непевно, а сама вона не була розрахована на таке дерево. Ялинка весь час перехняблювалася, я її випростовував. Бетті розляглася на ліжку і впала в нетяму. Я жлуктив на підлозі в самих майтках. Перегодом випростався. Заплющив очі. Щось мене розбудило. Розплющив очі. Саме вчасно, щоби побачити, як велетенське, вкрите розжареними ліхтариками дерево повільно хилиться на мене, а шпиляста зірка падає кинджалом. Не те щоб я чітко розумів, що відбувається. Виглядало на кінець світу. Рухатися не міг — мене обхопили лапи дерева. Я зав’яз під ним. А ліхтарики були розпечені до червоного жару.
— ОХ, ОХ, ІСУСЕ ХРИСТЕ, СПАСИ! БОЖЕ, ДОПОМОЖИ МЕНІ! ІСУСЕ! ІСУСЕ! ДОПОМОЖИ!
Ліхтарики мене підсмажували. Я перекотився ліворуч — без успіху, тоді праворуч.
— ЙААЙ!
Нарешті я звідти виборсався. Бетті підхопилася і стала поруч.
— Що трапилося? Що таке?
— ХІБА НЕ БАЧИШ? ЦЕ КЛЯТЕ ДЕРЕВО НАМАГАЛОСЯ МЕНЕ ВБИТИ!
— Що?
— ТИ НА МЕНЕ ГЛЯНЬ!
Усе моє тіло взялося червоними плямами.
— О, біднятко!
Я підійшов і висмикнув штепсель із розетки. Ліхтарики згасли. Хрінь померла.
— О, нещасна моя ялинонька!
— Нещасна ялинонька?
— Так, вона була такою красивою!
— Розберуся з нею завтра. Зараз не маю до неї довіри. Най відпочине до ранку.
Бетті це не сподобалося. Йшло до сварки, тож я підставив до дерева стілець і ввімкнув ліхтарики. Якби ця хрінь припекла їй титьки чи гепу, вона шпурнула б її у вікно. Додумалося, що я надто добрий.
За кілька днів після Різдва я завітав провідати Бетті. О 8:45 ранку вона сиділа буха в кімнаті. Виглядала вона кепсько, як, власне, і я. Здавалося, наче кожен з її сусідів дав їй квінту. Там було вино, горілка, віскі, скотч. Найдешевші. Кімната була завалена пляшками.
— Кляті дурні! Вони що, ніц кращого не вигадали? Якщо ти все це вип’єш, то ґеґнешся.
Бетті глянула на мене, і в тому погляді я побачив усе.
Мала двох дітей, котрі ніколи її не відвідували і не писали. Працювала прибиральницею в дешевому готелі. Коли я вперше її зустрів, носила дорогий одяг, стрункі щиколотки визирали з коштовних черевичків. Міцно збита, майже красива. Дикоока. Сміялася. Утекла від багатого чоловіка, розлучилася з ним, він згодом помер в автоаварії, п’яний, згорів заживо в Конектикуті. «Ти ніколи її не приручиш», — казали мені.
І ось вона тут. Мав їй допомогти.
— Слухай, — кажу. — Маю все це забрати. Маю на увазі, час від часу даватиму тобі пляшку. Сам не вип’ю.
— Пляшки не чіпай, — сказала Бетті. На мене вона не дивилася. Її кімната була на горішньому поверсі, і вона сиділа біля вікна, спостерігаючи ранковий рух машин.
Я підійшов.
— Чуєш, я ледь ноги соваю. Маю йти. Але Христа заради, легше з цим добром!
— Авжеж, — мовила вона.
Я обернувся й поцілував її на прощання.
Десь за півтора тижні я прийшов знову. На мій стук ніхто не відповідав.