— Бетті! Бетті! У тебе все гаразд?
Я провернув клямку. Двері були відчинені. Ліжко розкидане. На простирадлі червоніла велика кривава пляма.
— От лайно!
Роззирнувся. Усі пляшки щезли. Обертаюся, а в дверях — підстаркувата француженка, власниця покою. Стояла в одвірку.
— Вона в Головному окружному шпиталі. Дуже хвора була. Я вчора викликала швидку.
— Вона все випила?
— Їй трохи допомагали.
Я збіг східцями вниз і сів за кермо. Приїхав туди. Знав, куди саме, мені назвали номер палати.
У малому покої стояло три чи чотири ліжка. На одному навпроти мене сиділа жінка, жувала яблуко й сміялася з двома відвідувачками. Я відсмикнув завісу біля Беттіного ліжка, сів на стілець і схилився над нею.
— Бетті! Бетті!
Торкнувся її руки.
— Бетті!
Вона розплющила очі. Вони знову були красивими. Яскраво-глибоко-сині.
— Я знала, що це ти, — сказала вона.
І стулила повіки. Губи в неї порепалися. У лівому кутику рота запеклася жовта слина. Я взяв хустинку й витер її. Протер їй обличчя, руки й шию. Намочив іншу хустку і витиснув трохи води їй на язик. Потім ще трохи. Змочив їй губи. Причепурив волосся. З-за завіси чувся жіночий сміх.
— Бетті, Бетті, Бетті. Прошу, випий трохи води, бодай ковточок, не більше, тільки ковточок.
Вона не відповіла. Пробував зробити це десять хвилин. Безуспішно.
З рота знову виступила слина. Я витер.
Тоді підвівся й засмикнув завісу. Подивився на трьох жінок.
Вийшов і звернувся до медсестри за стійкою:
— Чуєте, а чому нічого не роблять для жінки з 45-в? Бетті Вільямс.
— Ми робимо все можливе, сер.
— Але ж там нікого нема.
— Ми робимо регулярні обходи.
— А лікарі де? Лікарів я не бачу.
— Лікар її оглядав.
— Чому ви просто лишили її там лежати?
— Ми зробили все, що могли, сер.
— СЕР! СЕР! СЕР! ПРИПИНІТЬ МЕНІ ТИЦЯТИ СВОЄ «СЕР», ГАРАЗД? Закладаюся, якби оце у вас тут лежав президент, губернатор, мер чи ще який багатенький курвин син, тут повсюдно сновигали б лікарі і щось робили! Чого ви просто дозволяєте їм померти? Хіба грішно бути бідним?
— Сер, кажу вам ще раз, ми зробили ВСЕ, що могли.
— Я повернуся за дві години.
— Ви її чоловік?
— Раніше ми жили в цивільному шлюбі.
— Можна ваше ім’я і номер телефону?
Я назвав і гайнув надвір.
Похорон було призначено на 10:30 ранку, однак уже було гаряче. На мені був дешевий чорний костюм, поспіхом куплений та підігнаний. Перший мій новий костюм за багато років. Я відшукав її сина. Ми під’їхали в його новенькому «Мерседесі». Вистежив я його завдяки клаптику паперу з адресою його тестя. Два міжміські дзвінки — і я його вичепив. Коли він приїхав, його мати вже померла. Померла, якраз коли я дзвонив. Синок її, Ларрі, ніяк не міг стати корисним членом суспільства. Мав за звичку викрадати машини в товаришів, але на проміжку між товаришами і суддею йому вдавалося виплутуватися. Тоді його загребли до армії, там він якось втрапив на навчальні курси і після служби влаштувався на добре оплачувану роботу.
Щойно він її отримав, то перестав бачитися з матір’ю.
— Де твоя сестра? — питаю.
— Не знаю.
— Добра в тебе машина. Я навіть двигуна не чую.
Ларрі всміхнувся. Це йому сподобалося.
На похороні нас було троє: син, коханець і дурнувата сестра власниці готелю. Звали її Маршею. Марша завжди мовчала. Сиділа собі з порожньою усмішкою. Шкіра в неї була емалево-біла. Мертві жовті патли й каптур, який їй не пасував, довершували образ. Власниця відіслала Маршу замість себе — мала наглядати за готелем.
Звісно, я був із жахливущого перепою. Ми зупинилися покавувати.
З похороном уже було не все гаразд. Ларрі сварився з пастором. Той мав сумніви, чи була Бетті доброю католичкою. І не хотів проводити службу. Врешті домовилися, що буде проведено половину служби. Півслужби ліпше, ніж ніяка.
Навіть із квітами халепа вийшла. Я придбав трояндовий вінок, із різних троянд. Квіткарка весь ранок над ним працювала. Пані з квіткової крамнички знала Бетті. Кілька років тому вони жлуктили разом, коли в нас був дім і пес. Звали її Делсі. Завжди хотів забратися Делсі під майтки, але не судилося.
Телефонує мені Делсі й питає:
— Генку, що коїться з цими надолобнями?
— З якими надолобнями?
— З тими хлопами з покійницької.
— Ти про що?
— Я відправила посильного на вантажівці доставити твій вінок, а вони його не пустили. Сказали, що зачинені. Сам знаєш, їхати неблизько.
— Так, Делсі?
— Врешті-решт вони дозволили йому занести вінок досередини, а покласти його в холодильник — зась. То він його мусив лишити за дверима. Що, в дідька, сталося з цими людьми?