— Що, справді можна? І правила цього не забороняють?
— Я щодватижні зарплатню отримував.
— Дякую, Боббі.
Щось забувся, о котрій приходив на роботу. О шостій чи сьомій вечора. Десь так.
Усіх проблем було — сісти зі стосом листів, взяти мапу району і спланувати маршрут. Ніц складного. Усі водії витрачали значно більше часу, ніж необхідно для продумування маршрутів, то й я не сіпався. Ішов тоді, коли йшли всі, повертався разом з усіма.
Потому робив ще один маршрут. Лишався ще час посидіти десь у кав’ярнях, газети почитати, відчути себе людиною. Навіть пообідати встигав. Коли б не схотів взяти вихідний, я міг це зробити. На одному з маршрутів здибав дебелу молодицю, котра щовечора отримувала рекомендованого листа. Вона шила класні сукні й нічні сорочки і носила їх. Ти злітав її стрімкими східцями об одинадцятій вечора, тиснув дзвінок і віддавав рекомендованого листа.
Їй наче трохи перехоплювало подих, щось штибу «ОООООООООООООООхххххххххХХХХ!», а сама стояла поруч, геть поруч, і не відпускала, доки його не прочитувала, а тоді казала:
— ОООООооххх, добраніч, дякую ВАМ!
— Так, мем, — казав ти, чимчикуючи геть із настовбурченим прутнем.
Проте вічно це тривати не могло. Десь за півтора тижні свободи поштою надійшло це:
«Шановний містере Чінаскі.
Ви маєте негайно з’явитися на Окфордську дільницю.
Відмова спричинить можливе дисциплінарне попередження чи звільнення.
А. Е. Джонстон, завідувач, Окфордська дільниця».
Мене повернули на хрест.
— Чінаскі, на тобі 539-ий маршрут!
Найскладніший на дільниці. Багатоквартирні будинки з поштовими скриньками, на яких імена затерли чи взагалі не писали, під крихітними лампочками у темних вестибюлях. Старі леді, які стоять у цих вестибюлях уздовж вулиць, ставлять одне й те ж саме питання так, ніби вони — одна особа з одним голосом:
— Листоноше, маєте для мене пошту?
У відповідь на таке хочеться крикнути щось штибу:
— Леді, біса вам у ребро, чортяку в печінку, звідки я знаю, хто ви така, хто такий я і хто тут взагалі є?
Піт скрапує, у голові вулик, розклад геть нестерпний, а ще Джонстон у своїй червоній сорочці знає про це все, насолоджується й удає, що пішов на це для зниження собівартості. Але всі знали, нащо він так чинить. О, якою він був чудовою людиною!
Люди. Люди. І пси. Дайте-но я вам про псів розповім. То був один із тих пекельних днів, я біг, спітнілий, хворий, ледь не марю, ще й з бодуна. Зупинився біля маленького будинку на кілька квартир, де поштова скринька на тротуарі біля дороги стоїть. Відкрив її своїм ключем. Анітелень. І відчуваю раптом, як щось мені в промежину впирається. Ще й рухається кудись угору. Обертаюся — а там доросла німецька вівчарка, і носа ледь не наполовину застромила мені в гепу. Одним порухом щелепи вона могла мені яйця відірвати. Я вирішив, що сьогодні ці люди своєї пошти не отримають, і невідомо ще, чи отримуватимуть її в майбутньому. Старий, вона справді працювала там носом. НЮХ! НЮХ! НЮХ!
Я повернув пошту до шкіряної торби і дуже, дуже повільно посунувся на півкроку вперед. Ніс рушив за мною. Ще півкроку другою ногою. Ніс за мною. Тоді я зробив дуже, дуже повільний повний крок. За ним ще один. Тоді зупинився. Носа не було. Пес стояв і дивився на мене. Може, він ніколи не нюхав чогось такого й не знав напевне, що робити.
Поволі я рушив геть.
Була ще одна німецька вівчарка. Спекотне літо, а вона ВШКВАРИЛА зі двору і СТРИБНУЛА в повітря. Зуби клацнули, дивом не зачепивши моєї яремної вени.
— ГОСПОДИ ЙСУСЕ! — заволав я. — ІСУСЕ ХРИСТЕ! УБИВАЮТЬ! УБИВАЮТЬ, ДОПОМОЖІТЬ! УБИВАЮТЬ!
Тварюка розвернулася й стрибнула знову. Я добре вперіщив їй торбою з поштою прямо в повітрі, полетіли листи й журнали. Псина була готова стрибнути знову, коли вийшли два хлопа, власники, і відтягли її. Тоді під її поглядом і гарчанням я нахилився та позбирав листи й журнали, які мав закинути на ганок наступного будинку.
— Ви, курвині діти, геть навіжені, — сказав я хлопам. — Цей пес — убивця. Спекайтеся його чи приберіть із вулиці!
Я їм обом вшкварив би, проте між ними гарчала й кидалася на мене ця псина.
Я пішов до наступного ґанку і, повзаючи навкарачки, переклав пошту.
Як і завше, часу на обід не лишилося, прецінь на сорок хвилин все одно спізнився.
Камінь подивився на годинник:
— Ти запізнився на сорок хвилин.
— А ти взагалі не приходив, — сказав я йому.
— Ото запишемо.
— Уперед, Камінчику.