Настрій у мене був піднесений. Подумки я вже переїхав до неї.
Вай усе зготувала. Вийшла зі склянкою, сіла мені на коліна, поцілувала, запустивши язик мені до рота. Прутень одразу вперся в її пружні сіднички. Вхопив у жменю плоті. Стиснув.
— Хочу тобі дещо показати, — сказала вона.
— Знаю, про що ти, але давай зачекаємо годинку після обіду.
— О, ні, я не про це.
Я дотягнувся й глибоко поцілував.
— Ні, хочу показати тобі фото моєї дочки. Вона в Детройті в моєї матері. Але восени вона повертається, щоб піти до школи.
— Скільки їй?
— Шість.
— А батько?
— З Роєм я розлучилася. Від цього курвиного сина були самі неприємності. Він тільки й знав, що бухати і грати на перегонах.
— Та невже?
Вона повернулася зі світлиною, подала мені. Я спробував щось розгледіти. Фото було темним.
— Слухай, Вай, вона справді чорна! Чорт забирай, слід би було фотографувати її на світлому тлі, чи не так?
— Це від батька. Чорний домінує.
— Аха, бачу.
— Знімала моя мама.
— Певен, у тебе чудова дочка.
— Так, вона справді чудова.
Ві взяла фото й пішла на кухню. Вічні світлини! Жінки з їхніми знімками. Завжди одне й те ж саме. Вай стояла в дверях.
— Ти там не напивайся! Нам ще дещо робити!
— Не переживай, крихітко. Я дещо для тебе маю. А тим часом принеси мені випити. У мене був важкий день. Половину скотчу, половину води.
— Сам собі наливай, знайшовся мені крутелик.
Я розвернувся на стільці, увімкнув телевізор.
— Як хочеш ще один вдалий день на перегонах, краще принеси панові крутелику випити. І негайно!
В останньому заїзді Вай нарешті поставила на названу мною конячку. Два роки вона не показувала пристойних результатів, і ставки на неї були 5/1, коли треба було 20. Коник завиграшки відірвався на шість корпусів. Вони полагодили його від ніздрів до гузна. Я глянув угору — з-за плеча тягнулася рука зі склянкою.
— Дякую, любонько.
— Так, пане, — розсміялася вона.
У ліжку переді мною щось було, проте зробити з цим бодай щось я був неспроможний. Я пихкав, чахкав і кхикав. Вай була дуже терплячою. Я старався, але випив забагато.
— Вибач, крихітко, — сказав я. Скотився. І заснув.
Тоді мене щось розбудило. То була Вай. Вона мене розпалила й осідлала.
— Вперед, крихітко, не зупиняйся, — сказав я.
Час від часу я вигинав спину. Вай позирала на мене маленькими жадібними очима. Мене ґвалтувала висока смаглява відьма! На мить це мене захопило. Тут я сказав їй:
— От лайно. Усе, люба, злазь. День був надто важкий. Будуть і кращі часи.
Вона злізла. Патик впав, наче швидкісний ліфт.
Зранку я почув, як вона ходить. Вона ходила, ходила й ходила. Було близько 10:30. Мені зле. Бачити її не хтілося. Ще п’ятнадцять хвилин. Тоді звалю.
Вона потрусила мене.
— Слухай, хочу, щоби ти забрався звідси, перш ніж об’явиться моя подруга!
— І що? Я і її виграю.
— Так, — розсміялася вона, — авжеж.
Я підвівся. Закашлявся, вдавився. Повільно вліз у свій одяг.
— Завдяки тобі мені видасться, що я зазнав невдачі, — повідомив їй. — Я не можу бути настільки поганим! Щось добре в мені має бути.
Нарешті вдягнувся. Пішов до ванної, поплескав в обличчя водою, зачесався. Якби міг, зачесав би й обличчя, подумав я, але ж не можу.
Я вийшов.
— Вай?
— Так?
— Не казися. Це не через тебе. Справа в бухлі. Таке вже бувало.
— Гаразд, тоді не слід тобі стільки пити. Жодній жінці не сподобається, коли її ставлять після пляшки.
— І чого б це тоді ти поставила на мене?
— Ой, припини.
— Слухай, люба, тобі ж гроші потрібні?
Я вийняв гаманець і простягнув їй двадцятку.
— Боже, ти такий милий!
Торкнувшись рукою щоки, вона м’яко поцілувала мене в кутик рота.
— Кермуй обережно.
— Звісно, крихітко.
Усю дорогу до перегонів я кермував обережно.
Мене завели до кабінету консультанта в одній із задніх кімнат другого поверху.
— Дай-но я на тебе гляну, Чінаскі.
Він глянув.
— Ай! Виглядаєш зле. Вип'ю я краще пігулку.
Авжеж, він відкрив флакон і взяв одну.
— Отже, містере Чінаскі, ми хотіли б знати, де ви були останні два дні?
— У скорботі.
— У скорботі? У скорботі через що?
— Похорон. Старий друг. День тіло запакувати, день пом’янути.
— Але ж ви не зателефонували попередити, містере Чінаскі.
— Аха.