— Я хотів би дещо тобі сказати, Чінаскі, неофіційно.
— Я весь увага.
— Коли ти не подзвонив, знаєш, що ти цим сказав?
— Ні.
— Ти сказав, містере Чінаскі, «Срав я на поштамт!».
— Що, справді?
— І знаєш, містере Чінаскі, що це значить?
— Ні, а що це значить?
— Це значить, містере Чінаскі, що поштамт насере на тебе!
Він відкинувся на спинку і подивився на мене.
— Містере Фезерс, — сказав я, — йдіть під три чорти.
— Не заривайся, Генрі. Життя може стати препаскудним.
— Прошу звертатися до мене на повне ім’я, сер. Мені хотілося б бодай крихти вашої поваги.
— Хочеш поваги від мене, однак…
— Саме так. Ми знаємо, де ви паркуєтеся, містере Фезерс.
— Це що? Погроза?
— Чорні мене тут люблять, Фезерсе. Я надурив їх.
— Чорні тебе люблять?
— Дають мені воду. Я навіть граю їхніх жінок. Чи принаймні намагаюся.
— Гаразд. Менше з тим. Прошу відзвітуватися за місцем роботи.
Він простягнув мені проїзний талон. Переймався, бідося. Я не дурив чорних. Узагалі нікого не дурив, крім Фезерса. Проте його хвилювання зрозуміле. Одного наглядача зіштовхнули зі східців. Другому пошматували гепу. Ще одного штрикнули ножем у живіт, коли той о третій дня чекав на зелений сигнал світлофора. Геть перед центральним поштамтом. Більше ми його не бачили.
Невдовзі після нашої розмови Фезерс кудись перевівся із центрального поштамту. Точно не знаю, куди. Але подалі від центрального.
Якось близько десятої ранку задзвонив телефон:
— Містсрс Чінаскі?
Я впізнав голос і взявся себе пестити.
— Умм, — сказав я.
То була міс Ґрейвз, та сама курва.
— Я вас розбудила?
— Так, так, міс Ґрейвз, але продовжуйте. То нічого, нічого.
— Що ж, ви отримали допуск.
— Умм, уммм…
— Відтак ми повідомили тренувальний кабінет.
— Умм…
— Вам належить здати ваш ОМ-1 протягом двох тижнів, із сьогодні включно.
— Що? Хвилиночку….
— Це все, містере Чінаскі. Вдалого вам дня.
І поклала слухавку.
Отже, я взяв аркуш із планом і звів усе до сексу й віку. Цей хлоп живе в цьому будинку з трьома бабами. Першу він відшмагав паском (звуть її, як вулицю, а вік у неї — номер ділянки), другій відливав (те саме), а третю місіонерська шпокає (теж те саме). А осьдечки всі поголовно гоми, одному з них (його звуть Майфред Авеню) 33 роки… і подібне, і подібне…
Певен, якби вони лишень дізналися, про що я там собі думав, дивлячись на картки, до скляної клітки мене не пустили б. А картки були мені, наче старі друзі.
Між тим, деякі з моїх оргій переплуталися. Першого разу я розкидав 94. Повернувшись за десять днів, я точно знав, хто з ким що робить.
Сто відсотків я розкидав за п’ять хвилин.
І отримав офіційний вітальний лист від Міського поштмайстра.
Невдовзі потому мене зробили штатним і дали восьмигодинну робочу зміну замість дванадцятигодинної й оплачувані свята. З півтораста чи двох сотень тих, хто намагався, нас лишилося тільки двоє.
Тоді в поштовому відділенні я познайомився з Девідом Япко. Білий, ледь старший двадцяти. Я зробив помилку, коли заговорив із ним, щось про класичну музику. На класичній музиці я підвис, бо це було єдиним, що я міг слухати рано вранці, п’ючи пиво в ліжку. Коли слухаєш щось ранок за ранком, хочеш, не хочеш, а запам’ятовуєш. А коли Джойс зі мною розлучилася, я випадково поклав до однієї з валіз два томи «Життєписів класичних і сучасних композиторів».
Життя більшості з них було настільки паскудним, що мені подобалося читати, міркуючи: гаразд, я теж у пеклі, і навіть музики не пишу.
І ось я не втримав язика за зубами. Янко сперечався з якимось дядьком, а я владнав суперечку, повідомивши дату народження Бетховена, час написання Третьої симфонії та основну (досить плутану) думку критиків стосовно Третьої.
Для Янко то було занадто. Він миттєво сприйняв мене за освічену особу. Сидячи на табуреті поруч зі мною, він почав базікати й жалітися, одну довгу ніч за іншою, про злигодні, глибоко поховані в його пошматованій і розчарованій душі. Голос у нього був дивовижно гучний, і Янко баглося, щоби чули всі. Я розкидав листи, слухав, слухав, слухав, питаючи себе: і що тепер я робитиму? Як змушу цього нещасного психованого покидька затнути пельку?
Додому я повертався запаморочений та знесилений. Він убивав мене самим голосом.
Я починав о 6:18 вечора, а Дейв Янко приходив о 10:36, тож могло бути й гірше. О 10:06 у мене була півгодинна перерва на обід, і я повертався якраз до його появи. Він заходив і одразу шукав табурет поруч мене. Окрім удавання з себе видатного мислителя, він претендував на звання виняткового коханця. Послухати його, то молоді жінки полювали на нього в коридорах і переслідували на вулиці. Спокою йому, бідняткові, не давали. Але щось я ніколи не бачив, як він спілкувався з дівчатами на роботі, та й вони з ним не розмовляли.