— ЦЕ ТАКИЙ, ЯК ТИ, МОЖЕ СОБІ ЦЕ ДОЗВОЛИТИ, — відповів він, — БО ТИ СХОЖИЙ НА ПИЯКА. ТЕБЕ НАЙМАТИМУТЬ, БО РОЗУМІТИМУТЬ, ЩО БІЛЬШЕ НІДЕ ТИ РОБОТИ НЕ ЗНАЙДЕШ, ТОЖ ТИ ЛИШИШСЯ. А Я ЩО? ВОНИ ГЛЯНУТЬ НА МЕНЕ, ПОБАЧАТЬ, ЯКИЙ Я ІНТЕЛІГЕНТНИЙ, І ПОДУМАЮТЬ: ТАКИЙ РОЗУМНИК, ЯК ВІН, У НАС НАДОВГО НЕ ЗАТРИМАЄТЬСЯ, ТОЖ НЕМА СЕНСУ БРАТИ ЙОГО НА РОБОТУ.
— Кажу тобі, йди до кімнатки й пиши.
— АЛЕ МЕНІ ПОТРІБНА ПЕВНІСТЬ.
— Добре, що дехто інший про це не думав. Добре, що про це не думав Ван Гог.
— ВАН ГОГУ БРАТ БЕЗКОШТОВНО ДАВАВ ФАРБИ! — заперечив мені цей хлоп.
IV
Потім я розробив нову систему гри на перегонах. Піднімав по три тисячі баксів за півтора місяця, а на перегони приїздив двічі або тричі на тиждень. Почав мріяти. Уже бачив будиночок біля моря. Себе — добре вдягненого, спокійного, який прокидається зранку, сідає до імпортної машини і без поспіху їде на перегони. Бачив неквапні обіди з біфштексами, що починалися й завершувалися якісними охолодженими напоями в кольорових склянках. Вагомі чайові. Сигару. І жінки — як і яких забажаєш. Ніц складного в тому, щоби поринути в такі думки, коли тобі простягають немалі чеки з віконечка каси. Коли за один заїзд на шість фарлонґів, тобто за хвилину і дев’ять секунд, ти отримуєш свою платню за місяць.
Тож я стояв у кабінеті маршрутного розпорядника. Той сидів за столом. У зубах я тримав сигару, а дихання відгонило віскі. Почувався грошовито. І грошовито виглядав.
— Містере Вінтерс, — сказав я, — поштамт добре до мене ставився. Проте маю деякі ділові справи, про які мушу подбати. Якщо ви не надасте мені відпустку, я муситиму звільнитися.
— Хіба я вже не давав тобі цьогоріч відпустки, га, Чінаскі?
— Ні, містере Вінтерс, ви відхилили моє прохання. Цього разу жодних відхилень. Або я звільняюся.
— Гаразд, заповни бланк, я підпишу. Але можу тобі дати лише дев’яносто днів.
— Я їх беру, — сказав я й видихнув довгий шлейф блакитного диму своєї дорогої сигари.
Іподром пересунувся узбережжям униз десь на сотню миль. Я й надалі орендував квартиру в місті. Сідав у машину й гнав. Раз чи двічі на тиждень. Повертався до квартири, перевіряв пошту, часом лишався на ніч, а тоді їхав назад.
То було добре життя, і я почав вигравати. Щовечора після останнього заїзду я трохи перехиляв у барі, лишаючи бармену добрі чайові. Виглядало на нове життя. Я не міг помилятися.
Якось я навіть не став дивитися останній заїзд. Пішов до бару. Зазвичай ставив 50 доларів на переможця. Поставиш кілька разів 50 на переможця — і враження, що ставиш на нього 5 чи 10.
— Скотч із водою, — звернувся я до бармена. — Гадаю, цей заїзд я послухаю з динаміка.
— На кого ставили?
— Синя Панчоха, — відповів я. — 50 на переможця.
— Забагато ваги.
— Жартуєте? Добрий кінь запакує 122 фунти, претендуючи на 6 тисяч доларів. Що значить, відповідно до умов, що кінь зробив дещо, чого не зміг зробити жоден інший кінь у заїзді.
Звісно, на Синю Панчоху я ставив з інших причин. Завжди дезінформую. Конкуренти мені ні до чого.
У ті часи внутрішнього телебачення вони не мали. Репортажі транслювались по радіо.
Я підняв 380 доларів. Якщо програю в останньому заїзді, прибутку в мене все одно буде 330. Вдалий робочий день.
Ми слухали. Диктор згадав про всіх коней, крім Синьої Панчохи.
Мабуть, упала, подумав я.
Вони були на фінішній прямій, уже наближалися до стрічки. Цей іподром був відомий своєю фінішною ділянкою.
Аж тут, перед самісіньким закінченням заїзду, коментатор заволав:
— І ОТ СИНЯ ПАНЧОХА ОБХОДИТЬ СУПЕРНИКІВ! СИНЯ ПАНЧОХА ВИРИВАЄТЬСЯ ВПЕРЕД І… ЦЕ СИНЯ ПАНЧОХА!
— Перепрошую, — сказав я бармену, — я зараз буду. Мені скотч із водою, подвійний.
— Так, сер, — відповів він.
Я пішов, затримавшись коло малого табло біля бігових доріжок. Синя Панчоха йшла 9/2. Що поробиш, це не 8 чи 10 до одного. Проте я ставив на переможця, а не на ціну. І отримав 250 доларів із дріб’язком. Тоді повернувся до бару.
— А хто вам подобатиметься завтра, сер? — Спитав бармен.
— До завтра ще дожити треба, — відповів я.
Допив, лишив долар на чай і пішов.
Вечори мало різнилися один від одного, їхав собі вздовж берега, шукаючи, де б повечеряти. Баглося, щоб дорого й малолюдно. Я такі місця почав носом чути. Міг визначити їх із вулиці. Столик із прямим видом на океан щоразу вам не дістанеться, як не схочете зачекати. Однак із вашого місця буде видно і океан, і місяць, що налаштовує на романтичний лад. Налаштовує насолоджуватися життям. Зазвичай замовляв собі малу порцію салату й великий біфштекс. Офіціантки мило всміхалися і стояли напрочуд близько. Тривалий я шлях пройшов від хлопчака на бійнях, який перетнув країну із залізничною шляховою бригадою, який працював на фабриці собачих сухих кормів, який спав на паркових лавах, який працював на копійчаних роботах у дюжині міст по всій країні.