Після обіду я шукав мотель. Теж доводилося трохи поїздити. Спершу я зупинявся взяти віскі й пива. Уникав місць із телевізорами. Чисті простирадла, гарячий душ — оце зручності. То було чарівне життя. І я від нього не втомлювався.
Сидів я в барі між заїздами й там побачив цю жінку. Господь, чи хто там, знай собі створює жінок і викидає їх на вулиці: у цієї дупа завелика, у тої цицьки замалі, ця божевільна, а та психована, ця святенниця, та ворожить на бобах, а ця то бздне, то пердне, у тої ніс великий, у цієї ноги кістляві…
Але зрідка підходить жінка у повному розквіті, що проривається крізь свою сукню… Сексуальне створіння, прокляття й кінець усього сущого. Підводжу очі й бачу таку — стоїть у кінці шинкваса. Була майже геть п’яна, бармен відмовлявся її обслуговувати, вона почала скаржитися, викликали місцевого охоронця, той узяв її за руку, виводячи з бару і перекидаючись репліками.
Я допив і пішов за ними.
— Офіцере! Офіцере!
Він зупинився й глянув на мене.
— Моя дружина щось накоїла? — спитав я.
— Ми гадаємо, що в неї алкогольне отруєння, сер. Збирався провести її до воріт.
— До стартових воріт?
Він розсміявся.
— Ні, сер. До виходу.
— Я потурбуюся про неї, офіцере.
— Добре, сер. Однак переконайтеся, щоб вона більше не пила.
Я не відповів. Взяв її за руку і завів назад.
— Дякувати Богові, ви врятували мені життя, — сказала вона.
Її стегно вперлося в мене.
— Нема за що. Мене звуть Генк.
— Я Мері Лу, — відповіла вона.
— Мері Лу, — сказав я, — я тебе люблю.
Вона засміялася.
— До речі, ти ж не ховаєшся за колонами в опері, чи не так?
— Ні за чим я не ховаюся, — сказала вона, випинаючи груди.
— Ще вип’єш?
— Авжеж, але цей мене не обслужить.
— На іподромі є й інші бари, Мері Лу. Давай нагору піднімемось. Принишкни. Зачекай, і я повернуся з чимось для тебе. Що ти п’єш?
— Немає жодної різниці, — сказала вона.
— Скотч із водою підійде?
— Звісно.
Решту програми того дня ми пиячили. З нею мені щастило. Виграв у двох із трьох останніх заїздів.
— Ти на машині? — спитав я.
— Приїхала з якимось драптогузом, — відповіла. — Забудь його.
— Якщо ти змогла, то і я зможу.
Ми забралися до машини, і її язичок затріпотів у моєму роті, наче маленька розгублена змійка. Ми відірвалися одне від одного, рушили узбережжям. То була вдала ніч. Я взяв столик із видом на море, ми замовляли напої і чекали на біфштекси. Усі навколо дивилися на неї. Я схилився й підпалив її цигарку, думаючи: ця буде геть незла. Усі навколо знали, про що я думаю, і Мері Лу про це знала, і я усміхнувся їй з-поза вогника.
— Океан, — сказав я. — Ти глянь тільки, як штормить, дереться вгору-вниз. А під усім цим громаддям — риба, бідна риба бореться одна з одною, жере одна одну. І ми — як та риба, хіба що ми тут. Один невдалий рух — і ти мертвий. Добре бути чемпіоном. Добре знати твої ходи.
Я дістав сигару й підкурив.
— Вип’ємо ще, Мері Лу?
— Чом би ні, Генку.
То було саме те місце. Розтяглося вздовж моря, збудоване над ним. Старе, але з доторком шику. Ми винайняли кімнату на першому поверсі. Чувся шум океану, чулися хвилі, океан можна було вдихнути, відчувалося, як находить і відходить прибій, находить і відходить.
Ми не поспішали, спілкувалися й пили. Потім я підійшов до дивана й сів поруч неї. Ми пестилися, сміючись, розмовляючи й дослухаючись до океану. Я роздягнувся, але її роздягати не поспішав. Відніс її до ліжка і поступово стягнув з неї одяг і ввійшов. Спочатку далося важко. Потім вона розслабилася.
Той раз був із найкращих. Я чув воду, чув, як находить і відходить прибій. Наче я кінчав разом із усім океаном. Здавалося, воно триває й триває. Тоді я скотився.
— Ісусе Христе, — сказав я. — О Ісусе Христе.
Знати б мені, чого це Ісус Христос вічно встрягає в такі справи.
Наступного дня ми забирали дещо з її мотлоху з мотелю. Там був малий чорний молодик із бородавкою на носі. Виглядав він небезпечно.
— Ідеш із ним? — спитав він Мері Лу.
— Так.
— Ну що ж, удачі, — він підпалив цигарку.