— Як пройшла майстерня? — спитав я, не обертаючись.
— Непокоюся за Роббі.
— О, — сказав я, — і що з ним не так?
Роббі було під сорок, і все своє життя він жив із матір’ю. Наскільки я знав, його писання обмежувалося страшенно смішними оповіданнями про католицьку церкву. Роббі справді переймався католиками. Журнали не могли осягнути його творчості, хоча якось його надрукували в канадському виданні. Роббі я раз бачив в один із вихідних. Завозив Фей на оце збіговисько, на якому вони одне одному читали.
— О, Роббі прийшов! — сказала Фей. — Він пише страшенно смішні оповідання про католицьку церкву!
І показала, хто. Роббі стояв до нас спиною. Мав чимале широке м’яке гузно, що звисало в його штанях. Невже вони цього не бачать, подумалось.
— Чому б тобі не зайти? — спитала Фей.
— Може, наступного тижня…
Фей закинула чергову цукерку до рота.
— Роббі переживає. Він втратив роботу експедитора на вантажівці. Каже, без роботи писати не може. Потребує відчуття захищеності. Каже, не зможе писати, доки знову не влаштується.
— О, — кажу, — можу знайти йому роботу.
— Де? Як?
— На поштамті постійно нестача робочих рук. І платять незле.
— ПОШТАМТ! РОББІ НАДТО ЧУТЛИВИЙ, ЩОБИ ПРАЦЮВАТИ НА ПОШТАМТІ.
— Перепрошую, — відповів я, — гадав, спробувати варто. Доброго тобі вечора.
Фей не відповіла. Була зла.
Вихідні в мене були у п'ятницю й суботу, а отже, найважче було в неділю. До того ж, по неділях на роботу я виходив о 15:30 замість звичних 18:30.
Тої неділі я прийшов і одразу був скерований до відділу внутрішнього листування, як і завжди по неділях, що значило щонайменше вісім годин на ногах.
Крім болю, я почав страждати на паморочливі напади. Перед очима все починало пливти, я майже втрачав тяму, тоді опановував себе.
То була препаскудна неділя. Прийшли якісь Феєві друзі, усілися на диван і зачали цвірінькати, які всі вони видатні письменники, не інакше, як найкращі в країні. Єдиною ж причиною, що їх не друкували, було те, що, за їхніми ж словами, вони не надсилали своїх речей.
Я дивився на них. Якщо писали вони так, як виглядали, попиваючи свою каву, гигочучи й обвалюючи в цукровій пудрі свої пончики, то не було різниці, надсилали вони щось чи тим підтиралися.
Тої неділі я розкидав журнали. Мені була потрібна кава. Дві кави й перекусити. Однак всі наглядачі стояли попереду. Я погнав чорним ходом. Мусив зрізати шлях. Кав’ярня була на другому поверсі. Я — на четвертому. Двері були поруч із чоловічою вбиральнею. Я зиркнув на знак:
УВАГА!
НЕ КОРИСТУЙТЕСЯ ЦИМИ СХІДЦЯМИ!
Ага, пожартували. Я був розумнішим за цих шльондерів. Вони повісили знак, щоби розумники на штиб Чінаскі не швендялися до кав’ярні. Я відчинив двері й пішов униз. Двері за мною захлопнулися. Пройшов на другий поверх. Повернув клямку. Що за хрінь! Двері не відчинялися. Зачинені. Я піднявся назад. Повз двері третього поверху, їх навіть не чіпав. Знав, що зачинено. І на першому поверсі теж. На той час я вже достатньо знав про поштамт. Якщо вони вже бралися розставляти пастки, то підходили до справи ґрунтовно. Я мав один примарний шанс. На четвертому поверсі. Спробував клямку. Зачинено.
Бодай двері розташовано біля чоловічого сортиру. Із і до чоловічих сортирів ходять люди. Я чекав. 10 хвилин. 15 хвилин. 20 хвилин! Що, НІКОМУ вже й не кортить посрати, посцяти чи й сачконути? 25 хвилин. Тоді я побачив обличчя. Постукав по склу.
— Гей, друже! АГОВ, ДРУЖЕ!
Він мене чи то не почув, чи то вдав, що не почув. Промаршував собі до вбиральні. П’ять хвилин. Пройшла ще одна пика. Я постукав сильніше:
— ГЕЙ, ДРУЖЕ! АГОВ, СМОКТАЛО ХЕРІВ!
Гадаю, це він почув. Глянув на мене з-за зміцненого дротом скла.
Я сказав:
— ВІДКРИЙ ДВЕРІ! ТИ ЩО, НЕ БАЧИШ, ЩО Я ТУТ? Я ЗАЧИНЕНИЙ, ДУРНЮ! ВІДЧИНИ ДВЕРІ!
Він відчинив. Я зайшов. Хлоп був наче в трансі.
Я стиснув його лікоть:
— Дякую, хлопче.
І повернувся до своїх журналів.
Пройшов наглядач. Став і втупився в мене. Я призупинився.
— Як ся маєте, пане Чінаскі?
Я рикнув на нього, помахав журналом, наче оскаженів, промурмотів щось собі, і він пішов.
Фей була вагітна. Та це анітрохи не змінило її і тим паче не змінило поштамту.
Ті самі службовці виконували всю роботу, у той час як розмаїта бригада стояла поруч і сперечалася на спортивну тематику. Усі вони були дебелими чорними бугаями зі статурою професійних борців. Щойно на службу виходив новенький, його закидали до цієї розмаїтої бригади. Це стримувало її від убивства наглядачів. Якщо до розмаїтої бригади потрапляв наглядач, більше ви його не бачили. Бригада розвантажувала фургони з поштою, що надходила вантажним ліфтом.