Він уже вклав до машинки відповідний бланк і почав друкувати. Я сидів, сортуючи пошту і відкладаючи листи, які мали повернутися відправникам. Він підійшов і кинув мені заповнений бланк. Я втомився від читання його базгранини і завдяки своїй мандрівці містом знав, що будь-який протест марний. Навіть не глянувши, я жбурнув аркуш у смітник.
На кожному маршруті були свої пастки, про які знали тільки штатні поштарі. Кожен день підкидав як не гімно, то засрану тріску, і ти завжди був готовий до зґвалтування, убивства, псів, божевілля чи ще чогось такого. Штатні ж своїми маленькими таємницями не ділилися. Це було єдиною їхньою перевагою — крім того, що свої маршрути вони знали напам’ять. Гаплик новачкові, а надто тому, хто ночами глушить, лягає о другій, встає о пів на п’яту, цілісіньку ніч злигається й горлає пісні — і все йому наче з гуски вода, майже так.
Якось був я на вулиці, незле рухався маршрутом, хоч і новий він, і подумалось мені: Ісусе Христе, невже я вперше за два роки зможу пообідати.
У мене був страшенний бодун, проте все йшло як належить, доки я не дістався тої жмені пошти, адресованої церкві. Номера будинку в адресі зазначено не було — сама назва церкви і бульвару, на якому вона знаходиться. Здираюся, похмільний, східцями. Скриньки знайти я не зміг, а людей у церкві не було. Горіло кілька свічок. Миски стоять — пальці вмочувати. І порожня кафедра на мене витріщається, з усіма статуями вкупі, блідо-червоними, жовтими й блакитними, фрамуги зачинено, спекотний смердючий ранок.
О, Ісусе Христе, подумав я.
І вийшов.
Рушив уздовж церкви й побачив сходи, що вели донизу. Зайшов у відчинені двері. Знаєте, що побачив? Ряди унітазів. І душові. Але було темно. Усе світло вимкнено. Як, у біса, вони хочуть, щоб людина знайшла поштову скриньку в темряві? Тоді розгледів вимикач. Клацнув його, і світло повмикалося по всій церкві — й усередині, й зовні. Пройшов до наступної кімнати, а там священикові вбрання на столі розкладено. Пляшка вина стоїть.
Заради всіх зарад, думаю, кого, дідька лисого, крім мене, могли б отут застигти?
Узяв я пляшку вина, хильнув від душі, лишив листи на вбраннях та пішов назад до туалетів і душових. Вимкнув світло, просрався в темряві та викурив цигарку. Поміркував, а чи не прийняти душ, але уявив собі заголовки: «У РИМО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ СПІЙМАНО ГОЛОГО ЛИСТОНОШУ ЗА ПИТТЯМ КРОВІ ХРИСТОВОЇ ТА ПРИЙМАННЯМ ДУШУ».
Зрештою часу на обід мені не стачило, а по поверненні Джонстон написав доповідну, що я на двадцять три хвилини вибився з розкладу.
Згодом довідався, що пошту для церкви лишають у парафіяльному будинку за рогом. Утім, звісно, я вже знав, де можна посрати й помитися, якщо приспіє.
Розпочався сезон дощів. Майже всі гроші йшли на пійло, тож підошви в черевиках протерлися, а плащ був старим і рваним. Під будь-яким дощиком я промокав наскрізь, кажу наскрізь — тобто до майток і шкарпеток. Штатні поштарі сиділи на лікарняних, лікарняні вони брали по всьому місті, тож роботи щодня вистачало і на дільниці Окфорд, і на всіх інших. Лікарняні брали навіть тимчасовці. Я не брав, бо надто втомлювався, щоби тверезо мислити. Того ранку мене відіслали на дільницю Вентлі. То був один із тих п’ятиденних хлющів, коли вода валить суцільною стіною, і все місто схоронюється, усе ховається, стоки не встигають проковтувати воду, і та заливає тротуари, а в деяких районах — газони й навіть будинки.
Мене відіслали до дільниці Вентлі.
— Сказали, що їм потрібна добра людина, — крикнув Джонстон навздогін, коли я виходив під водний потік.
Двері зачинилися. Якщо моя чортопхайка заведеться, а вона таки завелася, поїду до Вентлі. Однак це не важило: якщо машина не могла рушити, вони закидали тебе в автобус. Ноги в мене вже промокли.
Завідувач Вентлі поставив мене перед тим лантухом. Його вже було напхом напхано, а я ще продовжив разом з іншим підміняйлом втрамбовувати в нього пошту. Таких мішків я ще не бачив. То був якийсь паскудний жарт. Я нарахував у ньому 12 пачок пошти. На півміста має вистачити. Мені ще належало дізнатися, що маршрут був — самі пагорби. Хто б його не склав, він був не при собі.
Підняли ми той лантух, і, щойно я зібрався рушати, завідувач вийшов і сказав:
— Нікого не зможу підкинути тобі на допомогу.
— Усе гаразд, — відповідаю.
Гаразд, холера. Потім я довідався, що він був ліпшим Джонстоновим кумпелем.
Маршрут розпочинався від дільниці. Перша з дванадцяти ділянок. Вийшов я під зливу і потюпав схилом донизу. То була найбідніша частина міста: малі будиночки й дворики зі скриньками, повними павуків, скриньками, що трималися на одному цвяху; де в будинках бабці крутять цигарки, жують тютюн, гомонять із канарками та стежать за тобою — кретином, який загубився в дощі.