— Я буду такою щасливою з моїм малям.
— Я знаю, знаю. Окремо вас довго не триматимуть.
— Сер, — підійшла огрядна медсестра-мексиканка, — я прошу вас піти.
— Але я батько.
— Ми знаємо. Але вашій дружині потрібен відпочинок.
Я стиснув руку Фей, поцілував її в чоло. Вона закрила очі, здавалося, що заснула. Юною вона не була. Світ, може, і не врятувала, але серйозно вдосконалила. Запишіть це на карб Фей.
Дитину Фей назвала Мариною Луїзою. Ото вона й була, Марина Луїза Чінаскі. У люльці коло вікна. Позирала на дерева за вікном і яскраво розфарбовану стелю. Потім вона заплакала. Підійти до дитини, поговорити з дитиною. Дівчинка хотіла маминих грудей, але мама не завжди готова, а в мене маминих грудей нема. Між тим, робота лишалася. Додалися бунти. Десятина міста була у вогні…
У ліфті нагору я був єдиним білим. Здавалося дивним. Вони розмовляли про бунти, не оглядаючись на мене.
— Ісусе, — сказав вугільно-чорний здоровило, — це справді щось. Ці типи швендяються бухі по вулицях з квінтами віскі в руках. Копи проїжджають поруч, але не виходять із машин, бухими не переймаються. І це вдень. Тиняються люди з телевізорами, пилосмоками, всім цим. Це справді щось….
— Аха, бахуре.
— Чорні власники виставляють у своїх крамницях знаки «КРЕВНІ БРАТИ». Білі теж такі ставлять. Але нікого тим не надурюють. Вони знають, які місця належать білодупим…
— Аха, брате.
Ліфт зупинився на четвертому поверсі, усі ми вийшли. Щось мені підказувало, що мені краще нічого не коментувати.
Невдовзі міський поштмайстер оголосив інтеркомом:
— Увага! Південно-східний район забарикадовано. Пропускатимуть тільки власників належного посвідчення особи. О сьомій вечора — комендантська година. Після 19:00 не пускатимуть нікого. Барикади простягаються від вулиці Індіани до вулиці Гувера і від бульвару Вашингтона до Площі 135. Усі, хто живе в цьому районі, звільняються від роботи.
Я підвівся і потягнувся за часовою карткою.
— Гей! А ти куди? — спитав мене наглядач.
— Оголошення чув?
— Так, але ти не…
Я сунув ліву руку до кишені.
— Я не ЩО? Я не ЩО?
Він глянув на мене.
— Що ти знаєш, БІЛОДУПИЙ? — сказав я.
Дістав картку, пройшов і пробив вихід.
Бунти припинилися, маля заспокоїлося, і я знайшов спосіб уникати Янко. Утім, паморочливі напади лишилися. Лікар виписав мені постійний рецепт на біло-зелені пігулки лібріума, які трохи допомагали.
Якось уночі підвівся попити води. Повернувся, пропрацював півгодини і взяв свою десятихвилинну перерву. Щойно я знову сів, підбіг Чамберс, високий мулат:
— Чінаскі! Ти нарешті спалився! Тебе не було 40 хвилин!
Якось Чамберс, пускаючи піну і смикаючись, гепнувся на підлогу — напад стався. Виносили його на ношах. Наступної ночі він повернувся — свіжа сорочка, краватка, наче нічого й не трапилося. Тепер квачем був я.
— Слухай, Чамберсе, ти чуйку маєш, чи як? Я піднявся попити, повернувся, пропрацював 30 хвилин, тоді скористався перервою. Мене не було десять хвилин.
— Ти спалився, Чінаскі! Тебе не було 40 хвилин! У мене семеро свідків!
— Семеро свідків?
— ТАК, СЕМЕРО.
— Кажу тобі, мене не було десять хвилин.
— Ні, Чінаскі, ми тебе злапали. Цього разу на гарячому.
Тоді я від цього втомився. Не хотів його більше бачити.
— Гаразд. Мене не було 40 хвилин. Уперед. Виписуй догану.
Чамберс побіг.
Я встиг розкидати ще кілька листів, коли підійшов старший виконроб. То був чахлий білий зі жмутиками сивого волосся над кожним вухом. Я глянув на нього, розвернувся і розкидав ще кілька листів.
— Містере Чінаскі, я певен, ви розумієте правила й норми поштамту. Кожному службовцю дозволено дві десятихвилипні перерви, одна до обіду, інша після. Привілей перерви дарований керівництвом: десять хвилин. Десять хвилин…
— БІС БИ ЦЕ ВСЕ ПОБРАВ!
Я жбурнув листи долу.
— Я погодився з тим, що був відсутній 40 хвилин, пахолки, щоби зробити вам приємність і щоби спекати вас зі своєї дупи. Але ж ви не припиняєте! То я забираю свої слова. Мене не було десять хвилин. Хочу побачити сімох ваших свідків. Най підтвердять.
За два дні я був на перегонах. Глянув угору і побачив ці зуби, цю усмішку й ці осяйні оченята. Хто б це був такий — з усіма цими зубами. Я придивився. Усміхаючись, на мене дивився Чамберс, який стояв у черзі за кавою. Я тримав пиво. Підійшов до урни і, не відводячи від нього погляду, плюнув. Відійшов. Більше Чамберс мене не діставав.