Я сидів біля молодої дівчини, яка досить умовно орієнтувалася в плані.
— Куди піде Роутфорд 2900? — спитала вона.
— Спробуй кинути до 33, — відповів я.
Наглядач завів із нею бесіду:
— Кажете, ви з Канзас-сіті? Мої батьки там народилися.
— Справді? — мовила дівчина. Тоді спитала мене:
— А як щодо Меєрс 8400?
— Клади до 18.
Була пухкенькою, але цілком зрілою. Я не спокусився. Мав трохи перепочити від жінок.
Наглядач присунувся до неї насправді близько.
— Живете далеко від роботи?
— Та ні.
— Працювати подобається?
— О, так.
Вона обернулася до мене:
— А Елбані 6200?
— 16.
Коли я розібрався з піддоном, наглядач звернувся до мене.
— Чінаскі, я засік, скільки часу ти розбирався з тим під/доном. Ти витратив 28 хвилин.
Я змовчав.
— Знаєш, який стандартний час для піддону?
— Ні, не знаю.
— Скільки ти тут працюєш?
— Одинадцять років.
— Ти тут уже одинадцять років і досі не знаєш стандартів?
— Саме так.
— Ти розкидаєш пошту так, наче тобі все одно.
Піддон перед дівчиною досі був повен. А розкидати ми починали разом.
— І ти розмовляв із панною поруч тебе.
Я запалив цигарку.
— Чінаскі, підійди-но на хвильку.
Він стояв перед жерстяними ящиками і показував. Усі службовці різко підвищили швидкість розкидання. Я відсторонено спостерігав за тим, як рухаються їхні праві руки. Навіть пухка дівчина розкидала як слід.
— Бачиш номери, намальовані на боці ящика?
— Аха.
— Ці номери вказують, скільки листів має бути розкидано, по хвилинах. Двофутовий піддон має бути розкидано за 23 хвилини. Ти перевищив час на 5 хвилин.
Він вказав на намальоване «23».
— 23 хвилини — стандарт.
— Це «23» ніц не значить, — сказав я.
— Це ти про що?
— Я про те, що прийшов хлоп і фарбою намалював оте «23».
— Ні, ця цифра підтверджена часом і перевірена.
Ну і який сенс сперечатися? Я промовчав.
— Я напишу тобі за це догану, Чінаскі. Тобі про це повідомлять.
Я повернувся на місце. Одинадцять років! У моїх кишенях ані на гріш не побільшало звідтоді, як я вперше сюди прийшов.
І хоча кожна ніч була довгою, роки летіли хутко. Може, через нічну роботу. Чи через постійне виконання одних і тих же само дій знову й знову. З Камінчиком я бодай не знав, на що чекати. А тут тобі жодних несподіванок.
Одинадцять років пронеслися в голові. Я бачив, як ця робота пожирала людей. Вони наче танули. Був Джиммі Поте із дільниці Дорсі. Коли я вперше переступив поріг, Джиммі був ладно складеним хлопом у білій футболці. І де він тепер? Опустив сидіння майже до самої підлоги й охопив табурет ногами, щоб не впасти. Надто втомлювався, щоби підстригтись, і носив ті самі штані по три роки. Двічі на тиждень змінював сорочку і дуже повільно ходив. Вони його вбили. Йому було 55. Сім років до пенсії.
— Не доживу, — казав він.
Вони танули чи напиналися тлущем, особливо на гузні й на животі. Усе через табурет, одноманітні рухи, одноманітні розмови. А в мене — паморочливі напади, болі в руках, шиї, грудях — повсюдно. Спав усенький день, відпочиваючи від роботи. На вихідних бухав, аби забути. Коли влаштовувався, важив 185 фунтів[15]. Зараз важив 223 фунти[16]. Рухалась у мені тільки права рука.
Зайшов до кабінету консультанта. За столом сидів Едді Бівер[17]. Службовці прозвали його Чахлим Бобром. Гострокутна голова, гострий ніс, загострене підборіддя. Наче весь він складався з гострих кутів. І шукав їх довкола.
— Сідай, Чінаскі.
Бівер тримав у руці якісь папери. Читав їх.
— Чінаски, ти витратив 28 хвилин замість 23 на розкидання піддона.
— Слухай, давай без цього лайна, га? Я втомився.
— Що?
— Кажу, давай без цього лайна! Дай мені папірця на підпис, і я піду. Не хочу цього чути.
— Я тут, щоб роз’яснювати тобі, Чінаскі.
Я зітхнув.
— Добре, хай так. Починай давай.
— Нам треба виконувати виробничий розклад, Чінаскі.
— Аха.
— А коли ти не вкладаєшся в розклад, це значить, що твою пошту хтось розкидає за тебе. А це означає понаднормову працю.
— Хочеш сказати, що це я винен у тому, що ледь не щоночі додають три з половиною години понаднормових?
— Слухай, ти витратив 28 хвилин на 23-хвилинний піддон. Оце й усе.
— Вам ліпше знати. Кожен піддон завдовжки два фути. На деяких утричі, навіть у чотири рази більше пошти, ніж на інших. Службовці хапають те, що вони звуть «вершками». Я тим не переймаюся. Хтось має розкидати важчу пошту. Між тим ви, пахолки, торочите, що два фути має бути розкидано за 23 хвилини. Але ж ми не фути розкидаємо по комірках, а листи.