— То нема чого пошту було палити.
— То макулатура була.
— Уся пошта важлива.
— Дякую, Гелен.
Вона пішла за стіл, я за нею. Заповнила мій проїзний талон. У своїй малій білій шапочці вона виглядала дуже круто. Слід вигадати, як сюди повернутися.
Вона побачила, як я витріщаюся на її тіло.
— Добре, містере Чінаскі, гадаю, вам краще піти.
— Так, авжеж… Щиро вдячний за поміч.
— Це моя робота.
— Безсумнівно.
Наступного тижня повсюдно з’явилися знаки «ТУТ КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО». Без попільничок службовцям курити забороняли. Хтось підписав контракт із урядом на виробництво цих самих попільничок. Красиві були. З написом «ВЛАСНІСТЬ УРЯДУ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ». Більшість їх службовці покрали.
«КУРІННЯ ЗАБОРОНЕНО».
Я сам-один, Генрі Чінаскі, реформував усю поштову систему.
Тоді прийшли якісь люди і повидирали кожен другий фонтанчик для пиття.
— Ні, ви тільки гляньте, що вони в біса роблять? — спитав я.
Здавалося, ніхто тим не перейнявся.
Я був у відділі пласкої пошти третього класу. Підійшов до іншого службовця.
— Ти бачиш? — сказав я. — Вони забирають нашу воду!
Той зиркнув на фонтанчик і продовжив розкидати пошту третього класу.
Я спробував привернути увагу решти. Їх то так само не цікавило. Не міг цього зрозуміти.
Я дав запит на профспілкового представника, приписаного до мого району.
Суттєво затримавшись, той нарешті приїхав — Паркер Андерсон. Раніше Паркерові було звичним спати в старому зужитому автомобілі. Умивався, голився і срав він по автозаправках, на яких не замикали туалети. Пробував стати сутенером, але невдало. Прийшов на центральний поштамт, вступив до профспілки, почав ходити на профспілкові збори, де став приставом. Невдовзі вибився в профспілкові представники, а тоді був обраний віце-президентом.
— Що трапилося, Генку? З наглядачами ти й без мене завжди розбирався!
— Не підлизуйся, любчику. Я профспілкові внески 12 років сплачую і ще ніхріна в тебе не просив.
— Гаразд, то в чім справа?
— Фонтанчики.
— І що не так з фонтанчиками для пиття?
— Чорт забирай, ні, з фонтанчиками все гаразд. Те, що з ними роблять, — ось що не так. Глянь от.
— Дивитися? Куди?
— Сюди!
— Нічого не бачу.
— Так отож, через це я і скаржуся. Тут був фонтанчик.
— Вони його прибрали. То й що з того?
— Слухай, Паркере, я не заперечував би, якби йшлося про один. Але вони видирають кожен другий фонтанчик у будівлі. Якщо їх не зупинити, вони кожен другий виходок закриють… І я не знаю, за що візьмуться потім…
— Гаразд, — сказав Паркер, — а що ти від мене хочеш?
— Хочу, щоб ти підняв свою дупу й дізнався, чого прибирають питні фонтанчики.
— Добре, завтра побачимося.
— Побачимося. Дванадцять років внесків до профспілки — це 312 доларів.
Наступного дня Паркера довелося шукати. Відповіді він не знав. Ще наступного дня — теж. І наступного. Я сказав Паркерові, що втомився чекати. Дав йому ще один день.
Наступного дня він прийшов під час моєї перерви на каву.
— Ну, Чінаскі, я все з’ясував.
— І?
— 1912 року, коли збудували цю будівлю…
— 1912-го? Це ж півсторіччя тому! Не дивно, що це місце схоже на кайзерівський пердольник!
— Припини. Так от, коли в 1912-му його збудували, у контракті була прописана конкретна кількість питних фонтанчиків. Під час перевірки поштамт виявив, що питних фонтанчиків удвічі більше, ніж було закладено в початковому контракті.
— Ну добре, — сказав я, — а шкода від подвоєної кількості фонтанчиків яка? Службовці води більше вип’ють, і всього.
— Так, але фонтанчики трохи виступають. Заважають проходити.
— І?
— І, припустімо, службовець із метикуватим адвокатом подадуть позов через фонтанчик? Скажімо, когось притисне до нього візком, навантаженим журналами.
— Бачу. Фонтанчика там бути не мало. І на поштамт подадуть позов за недбалість.
— Саме так!
— Он воно що. Дякую, Паркере.
— До ваших послуг.
Навіть якщо він і вигадав цю історію, вона вартувала тих 312 доларів. У «Плейбої» друкували й набагато гірші.
Я виявив, що єдиним порятунком від паморочливого падіння в ящик було підвестися й пройтися туди-сюди. Фацціо, на той час наглядач дільниці, бачив, як я йду до одного з небагатьох фонтанчиків.
— Чінаскі, слухай, щоразу, як я тебе бачу, ти прогулюєшся.
— То ще нічого, — відповів я. — Щоразу, коли я бачу тебе, ти теж прогулюєшся.