Коли майтки змокають, вони сповзають донизу, донизу, донизу вони сповзають, донизу, обліплюючи сідниці, аж доки їх мокру мотузку не підтримує сама лиш промежина штанів. Дощ позмивав чорнило з деяких листів; цигарка не запалювалася. Постійно мусив тягати з лантуха журнали. То була лише перша ділянка, а я вже втомився. На черевики налипло стільки багнюки, що важили вони, як чоботи. Раз по раз я наштовхувався на слизькі місця й ледь не падав.
Відчинилися двері, і стара жінка озвучила питання, чуте мною по сто разів на дню:
— А де це сьогодні постійний листоноша?
— Леді, ПРОШУ ДУЖЕ, звідки я можу знати? Сто чортів, чого я маю це знати? Я тут, а він деінде!
— О, та ви, хлопче, бандюк!
— Я? Бандюк?
— Авжеж.
Я розсміявся, тицьнув їй до рук грубого, просякнутого водою листа і пішов далі. Може, на пагорку буде краще, подумав я. Інша стара шкапа, намагаючись бути приязною, спитала мене:
— Чи не хотіли б ви завітати й випити горнятко чаю та просохнути?
— Леді, ви даєте тямки, що в нас нема часу навіть труси підтягнути?
— Труси підтягнути?
— ТАК, ПІДТЯГНУТИ НАШІ ТРУСИ! — зарепетував я й пішов геть під стіну дощу.
З першою ділянкою розібрався. Зайняло це годину. Ще 11 ділянок — ще 11 годин. Мертвий номер, подумав я. Схоже, вони повісили на мене найпаскудніший маршрут.
На пагорбі було гірше, позаяк довелося тягти ще й самого себе.
Настав і минув полудень. Без обіду. Я був на четвертій чи п’ятій ділянці. Навіть сухого дня маршрут був би неможливим. А цей настільки неможливий, що навіть у голові не вкладалося.
Зрештою я змок так, що подумалося — тону. Знайшов ґанок, що лиш трохи підтікав, став там і спробував підкурити цигарку. Десь тричі спокійно затягнувся, доки не почув позаду голос старенької:
— Поштарю! Поштарю!
— Так, мем? — спитав я.
— У ВАС ПОШТА МОКНЕ!
Глянув на лантух — справді, трясця йому, торбу я не закрив. Крапля чи дві впали з діри в піддашші.
Пішов далі. Матері твоїй хиря, думалось, тільки довбограник винесе те, що на мене навішали. Оце знайду телефон, скажу їм приходити за поштою, і в труні я бачив таку роботу. Джонстон переміг.
Щойно я вирішив звільнитися, як враз полегшало. Крізь дощ я розгледів будівлю біля підніжжя пагорка, і скидалося на те, що в ній мав бути телефон. Я був на схилі. Як зійшов донизу, побачив, що то маленька кав’ярня. Там працював обігрівач. Гаразд, хай йому грець, бодай обсушуся. Зняв дощовик, жбурнув лантух із листами на підлогу й замовив чашку кави.
То була геть чорна кава. Розведена кавова гуща. Найгірша кава, що будь-коли мені траплялася, та вона була гарячою.
Я видудлив три чашки і сидів там годину, доки не висохнув повністю. Тоді визирнув надвір: дощ припинився! Я вийшов, піднявся на пагорок і знову почав розносити пошту. Неквапно завершив маршрут. На дванадцятій ділянці я вже йшов у сутінках. Коли я повернувся на дільницю, уже споночіло.
Службовий вхід було замкнено.
Я погрюкав у бляшані двері.
З’явився маленький сонний черговий і відчинив двері.
— Де тебе дідько носив? — гаркнув він.
Я пройшов до сортувального ящика й скинув промоклий лантух із тим, що мало повернутися відправникам, тим, що відмовилися брати, і поштою до розсилання. Зняв свій ключ і підкинув його в бік ящика. Отримуючи та здаючи ключ, треба було розписуватись. Начхати. Черговий так і стояв.
Я глянув на нього.
— Хлопче, скажеш зараз бодай слово чи хоч би чхнеш — Бог мені в поміч, я тебе вб’ю!
Хлопець не сказав нічого. Я хряснув дверима.
Наступного ранку я чекав, що Джонстон обернеться і щось вергне. Він же вдавав, наче нічого не трапилось. Дощ припинився, і всі штатні враз одужали. Камінчик відіслав додому без платні трьох тимчасовців і мене серед них. Я майже полюбив його за це.
Я повернувся додому й прилаштувався біля теплої Беттіної дупи.
Проте невдовзі знову задощило. Камінь відіслав мене на штуку, що звалася Недільним зібранням, і якщо це нагадало вам про церкву — забудьте. Береш у Західному гаражі вантажівку та планшетний нотатник. У нотатнику зазначено, на яких вулицях та коли саме ти маєш бути, як дістатися наступної скриньки, звідки маєш забрати пошту. Типу 14:32, ріг Бічер та Авалон, ЛЗ Р2 (що означає три квартали наліво, два направо), 14:35, і тільки диву даєшся, як можна забрати пошту з однієї скриньки, проїхати п’ять кварталів за три хвилини й закінчити з витрушуванням іншої скриньки. Часом на саме звільнення недільної скриньки йшло три хвилини. До того ж, нотатники не відзначалися достовірністю. Вулиця могла бути записаною там провулком, а провулок — вулицею. І ти гадки не маєш, де ти.