От і уявіть, як Метью Бетлз намагається обвести круг пальця Некалайлу, котрий у пустелі Христа зустрів!
— Камінчику хтось щось сказав? — питаю.
— Ти що, жартуєш?
Так ми й просиділи годинку чи близько того. До ящика Метью поставили тимчасовця. Іншим підміняйлам роздали завдання. Я самотньо сидів позаду Каменя. Тоді підвівся і пройшов до його столу.
— Містере Джонстон?
— Так, Чінаскі?
— Де сьогодні Метью? Захворів? Камінчик потупився. Глянув на папірець,
який тримав у руці, та вдав, що продовжує його читати. Я відійшов і сів.
О сьомій Камінчик обернувся:
— Сьогодні для тебе нічого нема, Чінаскі. Я підвівся й пішов до дверей. Став на порозі.
— Доброго вам дня, містере Джонстон. Най день буде вдалим.
Він не відповів. Я зазирнув до крамнички з алкоголем і взяв півпінти «Grandad» на сніданок.
Куди б ти не ніс пошту, голоси в людей були однакові, і чув ти щоразу одне й те ж саме.
— Ви спізнилися, чи не так?
— Де постійний поштар?
— Привіт, Вуйку Семе[2]!
— Листоноше! Поштарю! Це не нам!
На вулицях було повно психічно хворих і бовдурів. Більшість із них мешкала в ошатних будиночках і, схоже, не працювала, а ти чудувався, як їм це вдається. Був хлоп, який не дозволяв класти пошту до його скриньки. Стояв на дорозі й дивився, як ти підходиш, за два чи три квартали, — він просто стояв із простягнутою рукою.
Я питав інших, хто працював на цьому маршруті:
— А що з тим хлопом, котрий стоїть і простягає руку?
— Яким хлопом, котрий стоїть і простягає руку? — питали вони.
У них теж були однакові голоси.
Якось, коли я проходив той маршрут, хлоп-котрий-стоїть-і-простягає-руку був за півкварталу вгору по вулиці від свого будинку — спілкувався з сусідом. Обернувся в мій бік, коли мені лишалося більше ніж квартал, і він знав, що матиме час повернутися й зустріти мене. Щойно він став до мене спиною, я побіг. Не думаю, що будь-коли доставляв пошту настільки швидко: самі кроки й рух, без упину та пауз, я був ладен його вбити.
Лист уже наполовину опустився до його скриньки, коли він обернувся і побачив мене.
— О НІ-НІ-НІ! — загорлав він. — НЕ КЛАДІТЬ ДО СКРИНЬКИ!
Він біг вулицею до мене. Усе, що я бачив, — невиразні обриси його ніг. Сто ярдів він подолав, здається, за 9,2 секунди.
Я вклав листа йому до рук. Дивився, як він його відкриває, проходить ґанком, відчиняє двері й заходить до будинку. Що це було, най мені пояснить хтось інший.
Я знову був на новому маршруті. Камінчик завжди вішав на мене складні маршрути, однак час від часу, з огляду на збіг обставин, він був змушений ставити мене на менш убивчі. Маршрут 511 лузався як не може бути, відтак я знову почав думати про обід — про обід, який ніколи не наставав.
То був типовий житловий район. Жодних багатоквартирних будинків. Просто дім за домом із охайними газонами. Але це був новий маршрут, і я крокував, намагаючись утямити, де тут пастка. Навіть погода була чудовою.
Господи, думав я, я це зроблю! Обід і повернення за розкладом. Життя нарешті було стерпним.
Ці люди навіть псів не тримали. Ніхто не стояв надворі, очікуючи своєї пошти. Я годинами не чув людських голосів. Можливо, я досягнув своєї поштової зрілості, чим би воно не було. Простував собі, умілий і майже відданий.
Пам’ятаю одного зі старших поштарів, який тицяв собі в серце й казав мені:
— Чінаскі, колись це тебе схопить, схопить тебе просто сюди!
— Серцевий напад?
— Відданість службі. Побачиш. Ти ще цим пишатимешся.
— Хріна з два!
Однак чолов’яга був щирим.
Я згадав про нього, простуючи.
І тут мені трапився рекомендований лист із квитанцією.
Я підійшов і подзвонив у двері. У них прочинилося віконечко. Обличчя я розгледіти не міг.
— Рекомендований лист!
— Відійдіть, — сказав жіночий голос. — Відійдіть, щоб я могла бачити ваше обличчя!
А, ось воно, — подумалось мені, — як не срачка, то болячка.
— Послухайте, шановна, ви й не маєте бачити мого обличчя. Я можу вкинути квитанцію вам до скриньки, і ви заберете листа на пошті. Не забудьте посвідчення особи.
Поклав я квитанцію до скриньки і пішов геть від ґанку. Двері відчинилися, жінка вибігла. Була в одній із цих прозорих нічних сорочок і без ліфчика. Темно-сині трусики. Волосся було незачесане й стирчало так, наче намагалося від неї втекти. На обличчі було щось схоже на крем, надто під очима. Тіло було таким білим, ніби ніколи не бачило сонця, а обличчя виглядало нездоровим. Рот напіврозтулений, виднілися сліди помади. А складена вона була як слід…
2
Uncle Sam — персонаж американської міфології, втілення уряду США і, відповідно, всього до уряду дотичного.