Усе це я зазначив, доки вона до мене квапилася. Я саме клав рекомендований лист до лантуха.
— Дайте мені мого листа! — заверещала вона.
— Шановна, — кажу, — вам слід…
Вона видерла листа, побігла до дверей, відкрила їх і вбігла до будинку.
От дідько! Без рекомендованого листа чи підписаної квитанції можна й не повертатися! Там треба за все розписуватися.
— ГЕЙ!
Я пішов за нею й саме вчасно втулив ногу в двері.
— ГЕЙ, ЩОБ ТЕБЕ МУХА ВБРИКНУЛА!
— Ідіть геть! Ідіть геть! Ви зла людина!
— Шановна, послухайте! Спробуйте зрозуміти! Щоб отримати цього листа, вам треба розписатися! Так я вам його не можу віддати! Ви грабуєте пошту Сполучених Штатів!
— Ідіть геть, зла людино!
Я щосили навалився на двері й продерся всередину. Там було темно. Гардини опущено. Усі гардини в будинку було опущено.
— ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА ВДИРАТИСЯ В МІЙ ДІМ! ВАЛИ ГЕТЬ!
— А ви не маєте права грабувати пошту! Віддайте мені листа чи розпишіться за нього. Тоді я піду.
— Гаразд, гаразд, я підпишу.
Я показав їй, де розписатися, і дав ручку. Дивився на її груди, на неї всю і думав: як прикро, що вона божевільна, як прикро, як прикро.
Вона повернула ручку і щось накалякане на місці підпису. Відкрила листа і, щойно я обернувся йти, взялася його читати.
Раптом вона виникла в дверях із розставленими руками. Лист був на підлозі.
— Зла, зла, зла, зла людино! Ти прийшов, щоби зґвалтувати мене!
— Послухайте, шановна, дайте дорогу.
— У ТЕБЕ ЗЛО НА ОБЛИЧЧІ НАПИСАНО!
— Наче я того не знав. А тепер дайте мені пройти!
Я спробував відштовхнути її вбік рукою. Вона ж подряпала мені нігтями обличчя.
Я впустив сумку, кептар злетів, а коли я витирав кров хустинкою, вона підвелася і загребла мені по другій щоці.
— АХ ТИ Ж ЛЬОТРА! ЩО ТИ В БІСА КОЇШ?
— Ось бачиш? Бачиш? Ти злий!
Вона стояла зовсім поруч. Я схопив її за дупу та впився губами їй у рота. Ці груди притискалися до мене, вона вся до мене припала. Відкинула голову назад, подалі від мене:
— Ґвалтівник! Ґвалтівник! Злий ґвалтівник!
Я схилив голову, дістався однієї цицьки, потім переключився на другу.
— Ґвалт! Ґвалт! Мене ґвалтують!
Вона мала рацію. Я стягнув з неї трусики, розстібнув свою блискавку, засадив свого, довів її так до кушетки. На неї ми і впали.
Вона задерла ноги.
— ҐВАЛТ! — репетувала.
Я її кінчив, застібнув блискавку, підібрав лантух із листами й вийшов, лишивши її тихо витріщатися на стелю…
З обідом я й так не встигав, проте не вклався і в розклад.
— Ти спізнився на п'ятнадцять хвилин, — сказав Камінчик.
Я промовчав.
Тоді вій глянув на мене:
— Господи всемогутній, що з твоїм обличчям? — спитав він.
— А з твоїм що? — спитав я.
— Т-тобто?
— Забий.
Знову був бодун, знову начарувалася спека — тиждень стоградусних днів. Пиятики тривали щоночі, а зрання та впродовж дня був Камінчик і неможливість усього.
Дехто з хлопців носив африканські шоломи від сонця і сонячні окуляри, а я — у мене нічого не змінилося, чи то дощ, чи сонце — той само подертий одяг і взуття, настільки старе, що цвяшки постійно впивалися мені в ноги. Я підкладав туди шматки картону, але допомагало ненадовго — за якийсь час цвяшки знову вгризалися в п’яти.
З мене стікало віскі й пиво, фонтанувало з пахв, а я все перся з вантажем на спині, мов із хрестом, витягаючи журнали, доставляючи тисячі листів, похитуючись, наче розіп’ятий на тому сонці.
Якась жінка вискнула мені вслід:
— ЛИСТОНОШЕ! ПОШТАРЮ! ЦЕ НЕ НАМ!
Я обернувся. Вона була в кварталі позаду, вниз пагорбом, а я вже не вкладався в розклад.
— Послухайте, шановна, покладіть на свою скриньку! Ми завтра заберемо!
Вона мигтіла цією хрінню в небі.
— Шановна!
— ІДІТЬ ЗАБЕРІТЬ ЦЕ! ЙОГО ПРИЗНАЧЕНО НЕ НАМ!
О Господи.
Я скинув лантух. Зняв кептар і жбурнув у траву. Він викотився на дорогу. Лишив його там і почалапав до жінки. Півкварталу.
Спустився і висмикнув цю гидоту з її руки, розвернувся й пішов. То була реклама! Лист четвертого класу. Щось штибу розпродажу одягу за півціни.
Я підібрав кептар із вулиці і надягнув. Закинув лантух на лівий бік і пішов. Сто градусів.
Проходив повз один будинок, з якого вибігла жінка.
— Листоноше! Листоноше! Хіба у вас немає для мене листа?
— Шановна, якщо я не поклав жодного до вашої скриньки — значить, пошти для вас немає.
— Але я знаю, що у вас є лист для мене!
— Чому ви так вирішили?
— Бо телефонувала моя сестра і казала, що збирається мені написати.
— Шановна, я не маю для вас листа.
— Я знаю, що маєте! Я знаю, що маєте! Упевнена, він там!
Вона потяглася до стосу листів у моїй руці.
— НЕ ЧІПАЙТЕ ПОШТИ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ, ШАНОВНА! ДЛЯ ВАС СЬОГОДНІ НІЧОГО НЕМА!
Я розвернувся й пішов.
— Я ЗНАЮ, ЩО У ВАС МІЙ ЛИСТ!
Ще одна жінка стояла на своєму ґанку.
— Сьогодні ви пізно.
— Так, мем.
— А де постійний листоноша?
— Він помирає від раку.
— Помирає від раку? Гарольд помирає від раку?
— Так точно, — кажу.
Віддаю їй пошту.
— РАХУНКИ, РАХУНКИ, РАХУНКИ, — закричала вона. — ЦЕ ВСЕ, ЩО МОЖЕТЕ МЕНІ ПРИНЕСТИ? ОЦІ РАХУНКИ?
— Так, мем, це все, що я можу вам принести.
Я розвернувся й пішов далі. Не моя провина, що вони користувалися телефоном, газом і світлом та купували товари в кредит. А варто було принести рахунки, як на мене почали кричати так, наче це я вимагав від них установити телефон чи замовляти післяплатою телевізор за 350 доларів.
Наступною зупинкою була невелика двоповерхівка, майже нова, на 10 чи 12 квартир.
Поштова скринька стояла спереду, під дахом ґанку. Нарешті, бодай трохи тіні. Встромляю в замок ключ і відчиняю.
— ЗДОРОВ БУДЬ, ВУЙКУ СЕМЕ, ЯК СЯ МАЄШ?
Це було гучно. Не очікував я почути за спиною чоловічий голос. Він накричав на мене, а з бодуна я нервовий. Від несподіванки аж підстрибнув. Це було занадто. Я вийняв ключ зі шпарини і розвернувся. Окрім сітчастих дверей, я не побачив нічого. За ними хтось стояв. Під кондиціонером і невидимий.
— А щоб ти ходив, як води ходять! — кажу. — Не називайте мене Вуйком Семом. Я не Вуйко Сем.
— О, то ти один із цих розумників, ге? За два центи я вийду і надеру тобі сраку.
Я підняв лантух і грюкнув ним об землю. Листи і журнали порозліталися навсібіч. Доведеться всю пачку перескладати. Я зняв кептар і жахнув ним об цемент.
— ВИХОДЬ ЗВІДТИ, СКУРВИЙ СИНУ! О, ГОСПОДИ ВСЕМОГУТНІЙ, БЛАГАЮ ТЕБЕ! ВИХОДЬ ЗВІДТИ! ВИХОДЬ, ВИХОДЬ ЗВІДТИ!
Я був ладен його вбити.
Ніхто так і не вийшов. Не долинало ані звуку. Я глянув на сітчасті двері. Нічого. Наче квартира була порожньою. На мить закортіло зайти всередину. Тоді розвернувся, став на коліна і почав перескладати листи та журнали. Без сортувального ящика довелося докласти зусиль. За двадцять хвилин я склав пошту. Запхав кілька листів до скриньки, журнали кинув просто на ґанок, розвернувся, знову глянув на сітчасті двері. Те саме — ані звуку.
Розібрався я з маршрутом, ішов і міркував: гаразд, ото він зателефонує й бовкне Джонстонові, що я йому погрожував. Як повернуся, ліпше бути готовим до найгіршого.
Відчиняю двері, а Камінь сидить за столом і щось читає.
Став там, дивлюся на нього, чекаю.
Джонстон зиркнув на мене і повернувся до читання. Продовжую стояти й чекати. Камінчик продовжує читати.
— Ну, — кажу, — що там із тим?
— Що там із чим?
— ІЗ ТЕЛЕФОННИМ ДЗВІНКОМ! РОЗКАЖИ МЕНІ, ЩО ТАМ ІЗ ТЕЛЕФОННИМ ДЗВІНКОМ! НЕ СИДИ ПРОСТО ТАК!
— З яким таким дзвінком?
— Тобі стосовно мене не дзвонили?
— Дзвонили? Що сталося? Що ти там такого зробив? Що ти накоїв?
— Нічого.
Я пішов і перевірив своє начиння. Хлоп не телефонував. Най не сподівається на мою вдячність. Мабуть, він гадав, що якщо зателефонує, я повернуся.
Дорогою до ящика я пройшов повз Каменя.
— Чінаски, що ти там накоїв?
— Нічого.
Моя поведінка настільки збила Камінчика з пантелику, що він забувся вказати на моє півгодинне запізнення і записати його.