Коли Мокр спустився до вестибюля, біля саморобних стійок юрмився цілий натовп, та щойно він з’явився, гамір стих. Потім залунали радісні вигуки. Мокр кивнув, привітально змахнув рукою і негайно опинився в оточенні людей, які простягали йому конверти. Він доклав усіх зусиль, щоб підписати всі.
— Ще купа пошти для Ґеної, мій пане! — в захваті кричав Шеляг, проштовхуючись крізь натовп. — Ніколи такого не бачив, ніколи!
— Пречудово, от молодці, — промимрив Мокр.
— І пошти для богів теж пребагато, мій пане! — продовжував Шеляг.
— Радий це чути, пане Шеляг, — відповів Мокр.
— Ми отримали перші марки для Сто Лата, шефе! — гукнув Стенлі, розмахуючи над головою кількома аркушами. — В перших примірниках повно помилок!
— Дуже радий за тебе, — сказав Мокр. — Але я маю йти, провести деякі приготування.
— Ага, так! — сказав, підморгуючи, пан Шеляг. — «Деякі приготування», еге ж? Як накажете, мій пане! Розступіться, будь ласка, дорогу Поштмейстеру!
Шеляг із відносним успіхом розштовхав відвідувачів, і Мокр, намагаючись уникати тих, хто пхав йому немовлят, аби він їх цілував, чи намагався відірвати шматочок від його костюма «на удачу», вибрався на вулицю.
Пересуваючись манівцями й задвірками, він таки набрів на точку, де за дуже помірними цінами можна було взяти досить пристойні подвійні сосиски, яєшню, бекон і тост, і поклав надії на те, що їжа може замінити сон.
Ситуація виходила з-під контролю. На Площі Сатор розвішували кольорові полотнища і ставили ятки. Гігантський плинний натовп, що перманентно заповнював вулиці Анк-Морпорка, рідшав у інших місцях і густішав у районі цієї площі, а сьогоднішнього вечора мав стягнутися там у щільну масу — чудова нагода для торгівлі вроздріб.
Врешті-решт він набрався хоробрості й вирушив до Трасту ґолемів. Там було зачинено. До геологічних шарів графіті на дошках, якими було забито вікно, додалося і дещо нове. Напис було виконано олівцем на рівні трохи вище колін, і він проголошував: «Голєми кака». Приємно було бачити, як старі добрі традиції сліпого фанатизму передаються ще не вирослому поколінню.
«Лялечки, — безтямно подумав Мокр. — Вона живе в Лялечках, у тітоньки. Чи згадувала вона тітоньчине ім’я?»
Він побіг туди.
Колись, поки до них не докотився будівельний бум, Лялечки були окремим селом; тутешні мешканці й досі вважали себе іншими, ніж решта міського населення, мали власні традиції (Понеділок собачого лайна, Всі-голки-вгору) та ледь не власну мову. Мокр її не розумів абсолютно. Він пробирався вузенькими алейками, зацьковано роззираючись навколо в пошуках — чого? Стовпа диму?
А що, це була непогана ідея...
Потрібного будинку він досягнув за вісім хвилин і загамселив у двері. На його полегшення, відчинила саме вона — і здивовано втупилася в нього.
Вона спитала:
— Як?
Він відповів:
— Торгівці тютюном. У цьому районі не так багато жінок, які викурюють по сотні сигарет на день.
— І що ж вам потрібно, пане Розумнику?
— Якщо ти мені допоможеш, я зможу змусити Злотного відповісти за все, — сказав Мокр. — Допоможи мені. Будь ласка. На честь того, що я абсолютно не вартий ні краплі довіри.
Це нарешті викликало в неї коротку посмішку, яка майже одразу знову змінилася традиційним виразом глибокої підозри.
Потім відбувся нетривалий період внутрішньої боротьби.
— Краще зайди до вітальні, — нарешті сказала вона, відчиняючи двері повністю.
Кімната була маленькою, темною й ущерть сповненою респектабельності.
Мокр присів на краєчок стільця, намагаючись нічого не зачепити й силкуючись розібрати жіночі голоси в коридорі. Потім панна Любесерце ковзнула до вітальні й зачинила за собою двері.
— Сподіваюся, я не спричинив незручностей твоїм рідним, — заговорив Мокр. — Я...
— Я їм сказала, що у нас побачення, — урвала панна Любесерце. — Для цього й існують вітальні. Варто було бачити сльози радості й надії на очах моєї матері. Отже, чого тобі треба?
— Розкажи мені про свого батька, — попрохав Мокр. — Мені потрібно знати, як захопили «Великий шлях». У вас ще лишилися які-небудь документи?
— З них ніякої користі. Їх проглянув юрист і сказав, що висунути позов буде вкрай...
— Я маю намір апелювати до вищого суду, — сказав Мокр.
— Я про те, що ми багато чого не можемо довести, тобто довести переконливо... — запротестувала панна Любесерце.