— Мушу визнати, це чесно, — заявив Ридикуль. — І на цьому й постановляю. Втім, хотів би на хвильку відкликати пана Губперука й від дечого його застерегти.
Архіректор обійняв Мокра рукою за плечі й завів його за диліжанс.
Потім він нахилився так, що між їхніми обличчями лишалося тільки кілька дюймів.
— Ви ж знаєте, що кілька зірочок, намальованих на мітлі, зовсім не роблять її здатною літати, чи не так? — спитав він.
Мокр поглянув у молочно-блакитні очі, безневинні, як очі дитини — особливо дитини, яка щосили намагається мати безневинний вигляд.
— О божечки, справді? — здивувався він.
Чарівник поплескав його по плечу.
— Гадаю, нехай усе іде, як іде, — задоволено сказав він.
Коли вони повернулися, Злотний посміхнувся Мокрові.
Стриматися було неможливо, і Мокр не стримався. Завжди вір в свою удачу, бо ніхто цього за тебе не робитиме.
— Чи не бажаєте невеличке особисте парі, пане Злотний? — спитав він. — Просто для... інтриги?
Злотний сприйняв це непогано — принаймні, якщо не бачити натяків, маленьких знаків...
— Матінко моя, пане Губперук, невже боги схвалюють азартні ігри? — з коротким смішком сказав він.
— Що таке наше життя, як не лотерея, пане Злотний? — промовив Мокр. — Закладемося на... скажімо, на сто тисяч доларів?
Він влучив. Це була остання соломинка на спину верблюда.
Мокр відчув, як всередині Хаббара Злотного щось тріснуло.
— Сто тисяч доларів? Де це вже ви наклали руки на такі гроші, пане Губперук?
— О, мені достатньо просто скласти ці руки в молитві, пане Злотний. Хіба це не загальновідомо? — сказав Мокр, викликавши загальні веселощі. — А де вже ви наклали руки на сто тисяч доларів?
— Ха. Я приймаю парі! Побачимо, хто посміється завтра, — грубо відказав Злотний.
— З нетерпінням на це чекаю, — кивнув Мокр.
«От тепер ти в мене в руках, — подумав він. — В руках. Ти розлютився. Ти робиш помилки. Ти вже йдеш по дошці[68]».
Він видерся на диліжанс і обернувся до натовпу.
— Ґеноя, пані та панове! Ґеноя або провал!
— Оце-то хтось провалиться! — вигукнули в натовпі.
Мокр вклонився, а коли випростався, його погляд зустрівся з поглядом Коханни Краси Любесерце.
— Ви вийдете за мене, панно Любесерце? — гукнув він.
Натовп зреагував дружним «О-о-о», а Сахариса завертіла головою, як кішка в пошуках чергової миші. Як шкода, що в газеті тільки одна перша шпальта!
Панна Любесерце випустила з губ кільце блакитного диму.
— Поки що ні, — спокійно сказала вона.
Натовп розродився сумішшю схвальних вигуків та критичних «бу».
Мокр змахнув рукою, стрибнув на передок поряд із візником і сказав:
— Поїхали, Джиме.
Джим, просто заради звуку, ляснув батогом, і диліжанс рушив під загальний схвальний гамір. Мокр озирнувся й роздивився в натовпі пана Поні, який цілеспрямовано проштовхувався в напрямку диспетчерської вежі. Мокр зручніше вмостився на передку і став роздивлятися вулиці, що пропливали повз у світлі ліхтарів диліжанса.
Можливо, в його душу просотувався переможно-золотий колір його костюма. Він відчував, як його сповнює щось на кшталт туману. Коли він змахнув рукою, йому здалося, що в повітрі лишилися іскри. Він досі неначе летів.
— Джиме, гарний у мене вигляд? — спитався він.
— Та, пане, в цій темряві не дуже розбереш, — відповів візник. — Можна, я дещо у вас запитаю?
— Та будь ласка.
— Чому ви дали тим виродкам лише кілька сторінок?
— З двох причин, Джиме. По-перше, завдяки цьому ми маємо вигляд добряків, а вони — плаксивих дітлахів. А по-друге, вся фішка — в кольорових ілюстраціях. Я чув, на кодування кожної потрібна ціла вічність.
— Та ви такий різкий, порізатися можна, пане Губперук! Га? Тільки так!
— Женіть блискавкою, Джиме!
— О, я знаю, як підігнати цих конячок, не сумнівайтеся! Хай-я!
Батіг ляснув знову, і стукіт копит луною розкотився серед стін.
— Шестірка коней? — спитав Мокр, коли диліжанс гуркотів Брод-Веєм.
— Еге ж, пане. Це моя фірмова тема, все одно, що написав би своє ім’я на диліжансі, — пояснив Джим.
— Коли доїдемо до старої вежі чаклуна, пригальмуйте трохи, добре? Я там зійду. Ви взяли охорону?
— Чотири особи, пане Губперук, — повідомив Джим. — Лежать на дні диліжансу, щоб їх не помітили. Поважні та варті довіри панове. Я їх знаю, ще відколи вони пацанами були: Гаррі Ненажера, Тепп Ломичереп, Гармстворт Стражденний тілом і Джо Тозер на прізвисько Безносий. Ми з ними давні друзяки, пане, не турбуйтеся, і вони прагнуть влаштувати собі невеличкі вихідні в Ґеної.
68
Алюзія на напівміфічний піратський прийом — у відкритому морі змушувати полонених із зав’язаними очима пройти по дошці, яка закінчувалася за бортом корабля. —