— Одразу видно, що «Великий шлях» і справді дбає про людей, — зауважив Мокр.
Непевний Адріян та Схиблений Ал підійшли до великої рами і стали відчіпляти мотузки.
«Ох, так, — подумав Мокр. — Тепер пора».
— У плані з’явилася невелика зміна, — сказав він і глибоко вдихнув. — Ми не відправляємо «Дятла».
— Тобто? — здивувався Адріян, впускаючи мотузку з рук. — Це ж і був план!
— Це знищить «Шлях», — відповів Мокр.
— Ну так у цьому ж план і полягав, хіба не ясно, — заговорив Ал. — Злотний все одно що написав собі на дупі «гицніть мене!» Слухайте, компанія й сама розвалюється, еге ж? Це, в першу чергу, був експеримент. Ми можемо зробити її швидшою й кращою!
— Як? — спитав Мокр. — Де взяти гроші? Я знаю спосіб знищити компанію, але лишити вежі цілими. Їх украли в сім’ї Любесерце та їхніх партнерів. Я можу їх повернути! Але єдиний спосіб побудувати кращу Лінію — лишити неушкодженою цю! «Шлях» має заробляти гроші!
— Саме так сказав би Злотний! — різко кинув Ал.
— Авжеж, — погодився Мокр. — Алексе, ви ж нормальний, скажіть хлопцям! «Шлях» треба тримати в порядку, замінювати вежі по одній, не гублячи ні семаграми! — він махнув рукою в темряву. — Ті, хто працюють у вежах, — вони ж хочуть пишатися своєю роботою, так? Це важка робота, і їм недостатньо платять, але вони живуть, щоби передавати код, еге ж? Компанія принижує їх, але вони продовжують передавати код!
Адріян потягнув свою мотузку.
— Гей, вітрило застрягло, — оголосив він у простір. — Мабуть, сплуталося, коли ми його згортали...
— О, я не сумніваюсь, що «Дятел» спрацює, — натиснув Мокр. — Він навіть може пошкодити достатньо веж на досить довгий час. Але Злотний викрутиться. Ви розумієте? Він репетуватиме про саботаж!
— То й що? — сказав Схиблений Ал. — Ми за годину складемо все це назад у воза, і ніхто ніколи й не дізнається, що ми тут були!
— Я вилізу наверх і розплутаю його, гаразд? — сказав Непевний Адріян, смикаючи вітрило.
— Я ж сказав, що це не спрацює, — перебив Мокр, відсторонюючи його вбік. — Слухайте, пане Ал, ця справа не може бути вирішена вогнем. Її буде вирішено словами. Ми розповімо всьому світові, що сталося зі «Шляхом».
— Ви розмовляли про це з Убивцею? — спитав Алекс.
— Так, — сказав Мокр.
— Але ви не зможете нічого довести, — вказав Алекс. — Ми чули, все було законно.
— Сумніваюся, — відповів Мокр. — Але це несуттєво. Я й не буду нічого доводити. Я сказав, що справа — в словах, у тому, як ними грати, як перевернути їх у головах людей так, щоб люди стали думати потрібним вам чином. Ми надішлемо власну семаграму, і знаєте що? Хлопці у вежах прагнутимуть її передати, а коли стане відомим її зміст, всі навколо прагнутимуть їй повірити, бо всі вони прагнутимуть жити у світі, де це і є правдою. Це буде моє слово проти слова Злотного, а я вправляюся зі словами краще за нього. Я можу перемогти його однією фразою, пане Схиблений, а вежі залишаться цілими. І ніхто й не дізнається, як це сталося...
За їхніми спинами пролунав короткий вигук, а потім — звук парусини, яка швидко розмотувалася.
— Довіртеся мені, — сказав Мокр.
— У нас не буде другого такого шансу, — мовив Схиблений Ал.
— Так отож! — скричав Мокр.
— На кожні три вежі припадає по одному загиблому, — сказав Схиблений Ал. — Ви про це знаєте?
— А ви знаєте, що вони не вмирають по-справжньому, доки живе «Шлях», — заявив Мокр. Він бив наосліп, але відчував, що влучив. Він посилив натиск: — Лінія живе, доки триває трансляція, й вони живуть разом із нею, завжди повертаючись додому. Й ви хочете це припинити? Це не можна припиняти! І я не стану! Але я можу зупинити Злотного! Довіртеся мені!
Вітрило звисало, наче хтось зібрався рушити на вежі в плавання.
Воно мало вісімдесят футів у висоту й було тридцять футів завширшки, і трохи тріпотіло на вітрі.
— А де Адріян? — спитав Мокр.
Вони поглянули на вітрило. Кинулися до парапету. Перехилилися в темряву.
— Адріяне? — невпевнено мовив Схиблений Ал.
Голос унизу відгукнувся:
— Так?
— Що ти робиш?
— Та просто, як би це сказати... відвисаю? І мені на голову щойно сіла сова.