За спиною Мокра щось тихо затріщало. Нормальний Алекс прорізав у парусині отвір.
— Почалося! — доповів він.
— Що? — перепитав Мокр.
— Передача! Вони ведуть її з Вежі № 2! Гляньте, — додав Алекс, відступаючи.
Мокр зиркнув крізь проріз у напрямку міста. Вдалині підморгувала вогниками вежа.
Схиблений Ал кинувся до пульту вежки і взявся за важелі.
— Гаразд, пане Губперук, вислухаймо ваш план, — сказав він. — Алексе, допоможи мені! Адріяне, ти цей-во... повиси там трохи, добре?
— Вона намагається запхати мені у вухо дохлу мишу, — з докором повідомили знизу.
Мокр заплющив очі, зібрав докупи ошалілі за останні години думки і почав говорити.
За його спиною вивищувалося величезне полотнище, цілком достатнє, щоби перекрити пряму видимість між двома віддаленими вежами. Перед ним стояла вежка «Димного Гну», саме такого розміру, щоб із найближчої вежі на Лінії скидатися на велику вежу, яка стоїть значно далі. Адже поночі видно тільки вогні.
Вежка здригнулася, коли запрацювали щитки. Та тепер крізь небо летіло зовсім інше повідомлення...
Воно містило тільки кілька сотень слів. Коли Мокр закінчив говорити, щитки перед ним протріскотіли ще кілька разів, передаючи останні літери, й замовкли.
По хвилі Мокр спитав:
— Вони передадуть це далі?
— О, так, — рівно відгукнувся Схиблений Ал. — Передадуть. Сидиш ти у вежі серед гір і раптом отримуєш подібне повідомлення? Ти відправиш його якнайдалі і якнайшвидше.
— Навіть не знаю, маємо ми потиснути вам руку чи скинути вас із вежі, — похмуро зауважив Нормальний Алекс. — Це було лиховісно.
— Що за людина могла до такого додуматися? — спитав Схиблений Ал.
— Я. Тепер витягнімо Адріяна, га? — швидко додав Мокр. — А тоді я краще повернуся до міста...
Омніскоп відомий як один із найпотужніших магічних інструментів — і саме тому він є й одним із найменш корисних.
Він бачить усе, без питань. А от змусити його бачити щось — це справжнє диво, бо на світі стільки Всього — тобто всього, що може статися, має статися, вже сталося, могло б статися або добре було б, якби сталося в усіх можливих всесвітах, — що щось, якусь конкретну річ, знайти вкрай важко. Поки Гекс не розробив контрольні магоритми, завдяки чому зміг за день виконувати завдання, над якими п’ять сотень чарівників мусили б трудитися десяток років, омніскопи правили за звичайні дзеркала, оскільки показували лише чарівну чорноту. Як виявилося, так було тому, що всесвіт здебільшого складається з «нема на що дивитися», тож не один чарівник мирно підстригав собі бороду, зазираючи у чорне серце космосу.
Керованих омніскопів було дуже мало. Їх було довго виготовляти, і обходилося це дуже дорого. Та й чарівники аж ніяк не прагнули виготовляти їх побільше. Омніскопи потрібні були їм, щоб дивитися на всесвіт, а не щоб всесвіт дивився на них у відповідь.
Крім того, чарівники не були прибічниками того, щоб надто полегшувати людям життя. Принаймні тим людям, що не були чарівниками. Омніскопи були рідкісними, коштовними і делікатними приладами.
Але сьогодні була особлива нагода, і чарівництво широко відчинило двері для найбагатших, найчистіших і відносно найгігієнічніших прошарків анк-морпоркської спільноти. Для другого чаю встановили довжелезного стола. Ніяких надмірностей: кількадесят тушок смаженої дичини, два-три охолоджені лососі, сто погонних футів салатного бару, гора булочок, пара діжок пива і, звичайно, цілий караван візочків із маринадами, соліннями та соусами, бо на один візочок усе не поміщалося ніяк. Гості наповнювали тарілки, присвячуючи час балаканині, але головно — важливій місії Побути Тут. Мокр прослизнув усередину непоміченим — поки що, бо гості роздивлялися найбільший в Академії омніскоп.
Архіректор Ридикуль поплескав пристрій рукою так, що той захитався.
— Він досі не працює, пане Впертонз! — проревів він. — Там знову те кляте здоровенне вогняне око!
— Я впевнений, що ми все правильно... — почав Впертонз, щось налаштовуючи з тильного боку великого диска.
— Це я, пане, Кривко Ключиця, пане, — сказало з омніскопа. Вогняне око зникло, змінившись здоровенним вогняним носом. — Я тут, на диспетчерській вежі Ґеної, пане. Вибачте за почервоніння. Підхопив алергію на водорості, пане.
— Вітаю, пане Ключиця! — вигукнув Ридикуль. — Як ви? Як там...
— ...дослідження вустриць, — пошепки підказав Впертонз.