— Як там просувається дослідження вустриць?
— Не дуже, якщо чесно, пане. Я отримав тяжкий...
— Чудово, чудово! Щасливчик ти, хлопче! — прокричав Ридикуль, склавши долоні рупором, щоб посилити звук. — Я й сам би в цю пору року не відмовився побути в Ґеної! Сонце, море, серфінг, пісок, еге ж?
— Власне, тут тепер сезон дощів, пане, і я трохи стурбований цими грибами, які поросли на омні...
— Прекрасно! — ще гучніше прокричав Ридикуль. — Ну та не можу ж я стояти тут і теревенити весь день! Щось прибуло? Ми помираємо з цікавості!
— Чи не могли б ви, пане Ключиця, трішечки відійти від екрана? — втрутився Впертонз. — А вам насправді немає потреби кричати так... гучно, Архіректоре.
— Але ж наш хлопець таки далеко, чоловіче! — заперечив Ридикуль.
— Не так і далеко, пане, — сказав Зрозум із терпінням, змащеним медом з усіх боків. — Отже, пане Ключиця, продовжуйте.
Натовп за спиною Архіректора зрушився вперед. Пан Ключиця, навпаки, позадкував.
Все-таки це було трохи занадто для людини, яка проводила життя, не маючи ніяких співрозмовників, крім вустриць.
— Е-е-е, я маю, пане, семафорне повідомлення, але... — почав він.
— Нічого з Поштамту? — поцікавився Ридикуль.
— Ні, пане. Нічого.
У натовпі жваво й весело загомоніли. Зі свого місця в затінку, в кутку, Мокр чудово бачив Правителя Ветінарі, який стояв одразу біля Архіректора. Він пройшовся поглядом по інших і зауважив Хаббара Злотного, який стояв собі осторонь і, як не дивно, не посміхався. А Злотний помітив його.
Одного погляду було достатньо. Злотний не був упевнений. Не повністю.
«Ласкаво просимо до страху», — подумав Мокр. Ось тобі надія, вивернута навпаки. Ти знаєш, що все буде як слід, ти впевнений, що все буде як слід...
А воно може й не бути.
Ти попав.
Кривко Ключиця відкашлявся.
— Е-е-е, але я не думаю, що це саме те повідомлення, яке надіслав Архіректор Ридикуль, — сказав він голосом, що збився на писк від нервовості.
— І чому ж, чоловіче?
— Бо там так сказано, — проквакав Ключиця. — Там сказано, що воно від небіжчиків...
— Тобто це якесь старезне повідомлення? — перепитав Ридикуль.
— Е-е-е, ні, пане. Е-е-е... Може, я краще його зачитаю? Ви хотіли б, щоб я зачитав?
— Та ми для цього тут і зібралися!
Ключиця, у великому скляному диску, прочистив горло.
— «Хто дослухається до мертвих? Нас, тих, хто вмерли так, що тільки летючі слова тепер і можуть вимагати справедливості? Ось злочини ради директорів “Великого шляху”: крадіжка, розтрата, шахрайство, убивства за попередньою змовою...»
Розділ чотирнадцятий
Правитель Ветінарі вимагає тиші — Пан Губперук прикидається чемним — Пан Помпа рухається далі — Не надуриш нікого, крім себе — Птах — Конклав — Свобода вибору
У Великій залі панував жахливий галас. Більшість чарівників скористалася можливістю зібратися в буфеті, який більшість нечарівників наразі покинула. Якщо чарівники щось і ненавидять, то це — поки людина в черзі перед ними вагається, який сорт капустяного салату взяти.
«Це ж салат-бар, — кажуть вони. — Тож тут салати, а не щось інше, бо якби тут було щось інше, це був би не салат-бар, словом, його не призначено, щоб роздивлятися. Що ви тут хочете побачити? Смаженого носорога? Маринованого целаканта?»
Викладач новітніх рун підклав собі до мисочки салату ще трохи бекону, зі знанням справи збільшивши місткість мисочки вп’ятеро завдяки продумано збудованим оборонним спорудам зі селери та капустяним фортифікаціям.
— Хтось із шановних колег взагалі розуміє, що тут відбувається? — поцікавився він, вивищуючи голос над загальним гамором. — Мені здається, що багато хто тут трохи розтривожився.
— Семафорні справи, — відповів Завкаф неточних наук. — Ніколи я на це не покладався. Бідака Ключиця. По-своєму ж достойний юний хлоп. Хай і прищавий. Тільки, здається, не це тепер його найбільша біда...
Що було, те було. Кривко Ключиця, по той бік скла, тільки розтуляв і стуляв рота, як витягнута на берег рибина.
Натомість Маструм Ридикуль, безпосередньо перед ним, дедалі більше наливався гнівом: це був його неодноразово випробуваний спосіб розв’язання будь-яких проблем.