— У мене тут було одне прохання, — нагадав Правитель.
Зеленм’яс зам’явся.
— Чудово. Дякую, — сказав Ветінарі. — Безумовно, обвинувачення ці вкрай серйозні. Розтрата? Вбивства? Я не маю сумніву, що пан... даруйте, професор Ключиця є чоловіком, вартим усілякої довіри (Кривко Ключиця, наймолодший професор Невидної академії, відчайдушно кивав в омніскоп), а отже, просто зачитав нам текст отриманої семаграми. А отже, схоже, що текст цієї семаграми написано вашими ж співробітниками. І це серйозні звинувачення, пане Зеленм’яс. Висунуті вам перед усіма ось цими людьми. Ви ж не гадаєте, що я мушу поставитися до них як до якогось жарту? На нас же дивиться все місто, пане Зеленм’яс. Ох, схоже, панові Крадькові щось недобре.
— Та тут не місце... — почав Зеленм’яс, знову зайшовши на тонкий лід.
— Тут ідеальне місце, — заперечив Ветінарі. — Бо публічне. А за цих обставин, враховуючи суть висунутих обвинувачень, усі присутні, як я глибоко переконаний, прагнуть від мене якнайшвидше розібратися в цих обвинуваченнях — хоч би для того, щоб довести їхню цілковиту безпідставність.
Він роззирнувся. Почувся хор згодних голосів. Вершки суспільства теж полюбляють вистави.
— Що ви кажете, пане Зеленм’яс? — поцікавився Ветінарі.
Зеленм’яс не говорив нічого. Тріщини в льоду ширилися на всі боки від нього.
— Чудово, — підсумував Ветінарі.
Він обернувся до постаті перед собою.
— Командоре Ваймз, будьте такі ласкаві надіслати офіцерів до офісів «Великого шляху», Асоціації «Анк — Сто», компанії «Рівнин Сто Холдингс», «Анк Ф’ючерс» і, особливо, до Анк-Морпоркського торгово-кредитного банку. Накажіть поставити керівника банку, пана Сирборо, до відома, що банк закрито на аудит і що я хотів би зустрітися з ним якнайшвидше. Будь-яку особу, яка до прибуття моїх службовців хоч би торкнеться будь-якого папірця у будь-якому з перелічених приміщень, буде заарештовано й обвинувачено в будь-чому, що тільки може статися надалі. Понад те: поки триватиме виконання цих моїх наказів, цю кімнату не покине ніхто, будь-яким чином пов’язаний із «Великим шляхом», як і ніхто з працівників компанії.
— Ви не маєте права! — слабко запротестував Зеленм’яс, але його дух вже зотлів.
Пан Крадько похилився на підлогу, тримаючи голову в руках.
— Не маю права? — здивувався Ветінарі. — Я ж тиран. Ми завжди так робимо.
— Що відбувається? Де я? Що це за місце? — стогнав Крадько, який, очевидно, завжди вбачав спасіння у перебуванні на рівні підлоги.
— Але ж нема ніяких доказів! Цей чарівник бреше! Когось підкупили! — благав Зеленм’яс. Лід не просто тріснув: він опинився сам-один на крижині з величезним голодним моржем.
— Пане Зеленм’яс, — промовив Ветінарі, — ляпнете ще щось без мого дозволу — і сядете за ґрати. Я зрозуміло висловлююся?
— За яким звинуваченням? — спитав Зеленм’яс, з останніх сил шукаючи резерви для такої звичної погорди.
— Обійдемося без звинувачень!
Чорна мантія розгорнулася, як покривало ночі, коли Ветінарі обернувся до омніскопа й Кривка Ключиці, який раптом відчув, що дві тисячі миль — це й справді не так уже й далеко.
— Продовжуйте, професоре. Вас більше не перебиватимуть.
Мокр спостерігав, як усі слухають непевне й уривчасте читання Ключиці. Він говорив куди більше про загальне, ніж про конкретику — але він називав дати, імена й озвучував жахливі звинувачення. Вони не містили нічого нового, насправді нового, але їх було загорнуто в гарні слова — і їх передавали мерці.
«...І ми, загиблі на темних вежах, вимагаємо...»
Йому вже б мало бути соромно.
Одна справа — вкладати свої слова у вуста богів; жерці практикували таке повсякчас. Але це... це було трохи занадто. Треба бути справжнім виродком, щоб до такого додуматися.
Мокр дещо розслабився. Чесний громадянин до такого не опустився б — але чесний громадянин і не отримав би цієї роботи за те, що є чесним громадянином. Для вирішення деяких завдань потрібен чесний добрий молоток. Для інших — хитро викручений штопор.
Якби він дуже-дуже постарався, він міг би й сам у це повірити.
Під вечір випав сніг, і ялини навколо Вежі № 181 виблискували під безжально-яскравим зоряним світлом.
На місці були всі: Дідусь, Роджер, Великий Стів на прізвисько Ох, Хрипун Половинко — ґном, який мусив підкладати під себе подушки, щоб дотягнутися до клавіш, — і Принцеса.