Коли вони отримали семаграму, не обійшлося без здушених вигуків. Тепер, якщо не зважати на зітхання вітру, стояла тиша. Принцеса ясно бачила пару їхнього дихання у крижаному повітрі. Дідусь барабанив пальцями по дерев’яному руків’ю робочого крісла.
Потім Хрипун спитав:
— Це все насправді було?
Хмарки пари погустішали. Всі розслаблялися, повертаючись до реального життя.
— Ви ж бачили отримані нами накази, — сказав Дідусь, не відводячи погляду від темного лісу за вікном. — Нічого не змінювати. Нам сказали передати повідомлення. Ми його передали. Ми збіса добре його передали!
— Від кого воно було? — спитав Стів Ох.
— Яка різниця, — сказав Дідусь. — Повідомлення надходить, повідомлення передається далі, повідомлення рухається.
— Так, але невже воно справді від... — почав Стів Ох.
— Щоб тебе, Стіве, ти справді не знаєш, коли варто заткнути пельку? — спитав Роджер.
— Я просто чув про Дев’яносто третю вежу, де хлопці загинули, й вежа сама передала сигнал тривоги, — промимрив Стів Ох.
Він швидко вправлявся з клавіатурою, але невміння вчасно заткнути пельку було лише однією з його соціальних вад. У вежах за таке могли і вбити.
— «Важіль мерця», — сказав Дідусь. — Ти мав би про це знати. Якщо ключ оператора вставлено, але протягом десяти хвилин ніхто не торкається клавіатури, барабан автоматично заряджає стрічку, противага падає, і вежа передає прохання про допомогу.
Він говорив, ніби читаючи з інструкції.
— Так, але я чув, що в Дев’яносто третій стрічка застрягла, і...
— Ні, сил моїх нема, — пробурмотів Дідусь. — Роджере, давай-но знову запустимо цю вежу. У нас же є місцеві семаграми для передачі, так?
— Аякже. Плюс те, що вже в барабані, — відповів Роджер. — Але ж Злотний наказав не поновлювати роботу, поки...
— Злотний хай поцілує мене в... — почав Дідусь, згадав про решту присутніх і завершив: — У щоку. Ти ж читав, що ми щойно передали! Ти думаєш, той му... той мужик і досі тут усім керує?
Принцеса визирнула у вікно в напрямку «вгору» по Лінії.
— Сто вісімдесят друга засвітилася, — оголосила вона.
— Отож! Тому нумо й ми засвітімо й почнемо трансляцію, — прогарчав Дідусь. — Це наша робота! І хто нас зупинить? Кому нема за що взятися, забирайтеся! Ми поспішаємо!
Принцеса, аби не плутатися під ногами, вийшла на відкриту платформу вежі. Сніг унизу сяяв, як іскристий цукор, кожен вдих різав їй легені, ніби ніж.
Коли вона поглянула у напрямку, який звикла сприймати як «вниз по Лінії», то побачила, що Вежа № 180 щось передає. Тієї ж миті вона почула, як відчиняються щитки її власної Вежі № 181, і з них злітає сніг. «Ми ведемо трансляцію, — подумала вона. — Це наша робота».
Стоячи на верхівці вежі й дивлячись на те, як інші вежі підморгують, наче зірки, відчуваєш себе ніби на небесах.
А ще вона думала, чого більше боїться Дідусь: що мертві можуть надсилати повідомлення живим — чи що не можуть.
Ключиця дочитав. Потому він видобув носовичка і стер те зелене, що почало з’являтися на об’єктиві омніскопа, чим би там воно не було. Почувся неприємний звук.
Він нервово зиркнув через розмазаний бруд.
— Пане, все гаразд? Я ж не матиму проблем, га? — спитав він. — Саме зараз, коли, здається, я майже розшифрував шлюбні пісні гігантських молюсків...
— Дякую, професоре Ключиця: ви проробили велику роботу. Цього достатньо, — холодно сказав Архіректор Ридикуль. — Заберіть пристрій, пане Впертонзе.
На обличчі Ключиці відбилося полум’яне полегшення — і тут омніскоп погас.
— Пане Поні, чи не ви є головним інженером «Великого шляху»? — спитав Ветінарі, перш ніж присутні знову заговорили.
Інженер, раптово ставши центром всезагальної уваги, позадкував, відчайдушно розмахуючи руками.
— Будь ласка, ваша високосте! Я простий інженер, я нічого не зна...
— Прошу вас заспокоїтися. Ви чули, що душі загиблих продовжують мандрувати «Шляхом»?
— О, ваша високосте, так.
— Це правда?
— Ну-у-у, гм... — Поні зацьковано роззирнувся.
Він мав свої рожеві папірці, за допомогою яких міг би довести, що лише намагався привести справи до дії — але саме зараз йому могла допомогти тільки правда. І він вдався до правди.
— Не знаю, як це все працює, та... часом, коли чергуєш у вежі вночі, і щитки тріскотять, і вітер виє у снастях, ну, тоді можна в це й повірити.