— Я Маю До Вас Лише Найкращі Почуття, Пане Гупперук! — життєрадісно прогув голос.
Мокр застогнав. Мітлу тут явно тримали лише для краси, бо для прибирання відкладень на подвір’ї нею навряд чи користувалися. З позитивного боку це означало, що він упав у щось м’яке. З негативного боку це означало, що він упав у щось м’яке.
Хтось п’ятірнею схопив його за куртку й підняв над брудом — одразу всього.
— Встаємо, Пане Гупперук!
— Вимовляється «Губперук», недоумку, — простогнав він. — «Б», а не «п»!
— Встаємо, Бане Губберук! — повторив громовий голос, і під пахву йому сунули мітломилицю.
— Що ти, в біса, таке? — видушив Мокр.
— Я Ваш Наглядовий Офіцер, Бане Губберук!
Мокр зумів обернутися, потім поглянув угору, а потім — ще вгору, на обличчя, як у пряничного чоловічка, з очима, що світилися червоним. Коли обличчя говорило, його рот був наче проблиск пекла.
— Ґолем? Ти довбаний ґолем?
Потвора підняла його однією рукою й перекинула собі через плече.
Нахилившись, вона увійшла до стайні, і Мокр, висячи догори дриґом, із носом, розплющеним об глиняне тіло створіння, зрозумів, що іншою рукою воно бере його коня. Почулося коротке іржання.
— Маємо Поспішати, Бане Губберук! Ви Маєте Постати Перед Правителем Ветінарі О Восьмій! І Бути На Роботі До Дев’ятої!
Мокр застогнав.
— А, пане Губперук. На жаль, ми знову зустрілися, — сказав Правитель Ветінарі.
Була восьма ранку. Мокра хитало. Його щиколотці покращало, але це була єдина частина його тіла, про яку можна було так сказати.
— Воно йшло всю ніч! — проказав він. — Всю трикляту ніч! Іще й коня несло!
— Будь ласка, сядьте, пане Губперук, — сказав Ветінарі, відриваючи погляд від столу і втомлено вказуючи на крісло. — Між іншим, «воно» — це «він». У цій ситуації це, звісно, щось на кшталт почесного звання, але я покладаю на пана Помпу великі надії.
Мокр побачив на стінах червоний відблиск, коли ґолем за його спиною всміхнувся.
Ветінарі знову втупився в стіл і, схоже, на якийсь час втратив до Мокра інтерес. Більшу частину столу займала кам’яна плита. Її вкривали маленькі різьблені фігурки ґномів і тролів.
Це скидалося на якусь гру.
— Пан Помпа? — перепитав Мокр.
— М-м-м? — спитав Ветінарі, нахиляючи голову, аби роздивитися дошку під дещо іншим кутом.
Мокр нахилився до Патриція і тицьнув великим пальцем у напрямку ґолема.
— Воно, — сказав він, — є паном Помпою?
— Ні, — відповів Правитель Ветінарі, теж нахиляючись уперед і раптово, цілковито та неприємно зосереджуючи погляд на Мокрові. — Він... є паном Помпою. Пан Помпа є державним службовцем. Пан Помпа не спить. Пан Помпа не їсть. І пан Помпа, Генеральний поштмейстере, ніколи не спиняється.
— І що конкретно це означає?
— Це означає, що якщо, припустімо, ви розраховуєте на те, що пан Помпа великий і важкий і пересувається винятково пішки, а відтак замислюєтеся про корабель, який прямує до Останнього континенту, то пан Помпа рушить за вами. Ви мусите спати. Пан Помпа не мусить. Пан Помпа не дихає. Дно океану на недосяжній глибині не становить для пана Помпи проблеми. Чотири милі на годину — це шістсот сімдесят дві милі на тиждень. І вони додаються. І коли пан Помпа схопить вас...
— Е, хвилинку, — сказав Мокр, підіймаючи пальця. — Дозвольте мені вас перервати. Я знаю, що ґолемам заборонено завдавати шкоди людям!
Ветінарі здійняв брови.
— О небо, де ви такого наслухалися?
— Це записано на... на чомусь у їхніх головах! На якихось сувоях, чи що. Хіба ні? — перепитав Мокр з дедалі більшою невпевненістю.
— От лихо, — зітхнув Патрицій. — Пане Помпо, чи не могли б ви зламати панові Губперуку якого-небудь пальця? Тільки, будь ласка, акуратно.
— Так, Ваша Високосте, — ґолем повільно рушив уперед.
— Е! Ні! Що? — Мокр замахав руками так відчайдушно, що збив з дошки кілька фігурок. — Стійте! Стійте! Є ж правило! Ґолем не може завдати шкоди людині чи допустити, щоб людині було завдано шкоди![6]
Правитель Ветінарі підняв пальця.
— Будь ласка, заждіть одну секунду, пане Помпо. Гаразд, пане Губперук, а ви пригадуєте, як там далі?
— Далі? Яке далі? Нема там ніякого «далі»!
Ветінарі здійняв одну брову.
— Пане Помпо? — сказав він.
6
За середньовічними легендами, ґолеми оживають завдяки сувою із закляттям, який вкладається в глиняне тіло кожного з них; водночас, Пратчетт обігрує «Три закони робототехніки» Айзека Азімова, за першим з яких «робот не може завдати шкоди людині чи бездіяльно допустити, щоб їй було завдано шкоди». —