— Любий Густав, е, невже ти й це можеш? Хіба у твоїй владі пакувати до вантажних літаків отакий породистий багаж?
— Начальник штабу авіачастини асів Люфтваффе може все! — хвальковито запевнив майор.
— Хіба ти начальник штабу?
— А хто ж іще! Невже ти про це досі не дізнався? А ще кореспондент… До речі, Адольфе, ти не забув своєї обіцянки уславити в книзі моїх «цвинтарних» фаталістів?
— Про що мова, Густаве!
— Тоді поїхали. Зараз же! Подивлюся, яке воно — твоє слово.
— Що ж, охоче… Не заперечуєш, якщо спочатку я надрукую нарис в газеті «Панцер форан». Скажімо, під назвою «Друзяки панцерних лицарів — хрестоносні валькірії»?
— О, це було б чудово! — ж спалахнув від задоволення Готтфрід. — Однак ідемо нарешті — мене чекають.
Біля машини Готтфріда двоє офіцерів розважали «східну красуню» з посірілим за бурхливо проведену ніч обличчям, так-сяк підфарбованим.
— Панове! — бадьоро проголосив Густав. — До нашої уславленої частини їде кореспондент з Берліна гер Адольф Шеєр. Рекомендую! Прощу поступитися місцем у моїй машині і пересісти в авто пана історика.
— Айн момент! — зупинив їх Шеєр, націлюючись фотоапаратом. Густав Готтфрід вмить опинився біля «східної красуні» і картинно охопив її за талію. Гауптман клацнув затвором і пообіцяв: — Гарний буде знімок, рідкісний.
— Сподіваюся, не для газети «Панцер форан», — стурбувався Густав. — Честь дами, інтереси високої політики…
— Скажімо, так, — ледь помітно куточками губів усміхнувся Шеєр, — для вашого трофейного альбому.
Ас аж звеселився від цього двозначного дотепу і з властивою йому безцеремонністю зареготав.
… На аеродромі панувала метушня, зовсім не подібна на звичну для Густава картину. Він тільки отетеріло дивився на бронетранспортер з автоматниками, незнайомих офіцерів з СД, на оскаженілих собак, що рвалися з повідків. На злітному полі стовбичив і сам оберштурмбанфюрер Хейніш.
— Карпере! — нервово заволав Готтфрід до чергового. — Що тут у нас коїться?
Карпер службово виструнчився:
— Нібито знешкоджують саботажників.
— Тобто як це — «нібито»? Кажи точно!
— Таж хіба ці служаки з СД щось толком скажуть? У них усе секрет або найсуворіша таємниця.
— Когось арештували?
— Лише одного підсобного робітника з місцевих.
— А зараз що роблять?
— Обшук. Трусять геть усе.
— Ну й діла! Зайвий клопіт на голову…
— Лютке! — навмисне підвищивши голос, гукнув Шеєр. — Забери з машини камеру і все фотоприладдя. Не лишай нічого! Чорт забирай, ніколи невідомо, що ці нишпорки винюхають і як витлумачать.
Густав Готтфрід зрозумів цей невисловлений натяк і з вдячністю поглянув на гауптмана.
— Карпере! — похопився він. — Поки не минеться уся ця шпигунська веремія, сховай оту жінку, що в машині, у мене. А потім негайно поклич Гюнтера Зура і Зігфріда Гюде: у них братиме інтерв'ю військовий кореспондент.
— Буде зроблено, пане майор!
Густав, дивлячись на злітне поле, де зараз гарчала собарня, мовив до Шеєра:
— Вчасно нагадали, Адольфе! Однак і я не залишуся у боргу: Зур і Гюде — мої найкращі аси… Але, Адольфе, кого я бачу! Воістину сьогодні день несподіванок!
Адольф Шеєр і собі помітив, що з машини, яка щойно зупинилася, випурхнула фрейлейн Крістіна Бергер. У глибині її завважив ще Віллі Майєра, який не квапився з'являтися на світ божий. Після розмови в казино гауптман спостеріг, що Майєр уникає зустрічей з ним, якщо вони не пов'язані зі службовими обов'язками.
— Пане майор! — покликав Готтфріда черговий. — Ваша дама вередує і не хоче йти з машини без вас.
— О господи! За що муки мої?.. Адольфе, я миттю повернуся.
В очах Крістіни Шеєр побачив неприховану тривогу.
— Доброго ранку, фрейлейн!
Вона, не відповідаючи на вітання, заговорила швидким шепотом:
— Прибув фон Дітріх для повторення зйомок деяких епізодів кінофільму. Заходив до СД, розшукує свого знайомого по Берліну історика Шеєра, хоче бачитись з ним… Від нас він пішов до абверу. Штюбе тут?
— Ні, немає.
— Значить, скоро будуть…
«Провал, — майнуло в голові Шеєра. — Неминучий провал!..»
— Я приїхала з Майєром за викликом Хейніша. Когось тут допитуватимуть на місці… У тебе лічені хвилини, Адольфе! Тікай…