«Чи встиг Сорокін покинути літак? — майнула неспокійна думка. — Де він? Чому його нема?»
Праворуч гнівно вибухала гарматна пальба. Значить, неподалік лінія фронту. Калина намагався звестись хоч на лікті, звільнитися від парашута, та гострий біль у потилиці обпікав вогнем, знесилював і притискав до землі.
«Скільки ж тут лежу?» — занепокоєно подумав він.
Звідкілясь долинув гуркіт мотора. Він звів очі до неба. «Ні, це не літак… Це десь тут, на землі…» Побачив: підкотили «віліс» і «санлітучка». А Калина все збирав по краплині свідомість, щоб пильнувати за своїм фотоскарбом розвідника.
І лише коли почув голос генерала Роговцева, знову впав у морок невідомості. І тепер, коли поверталася пам'ять, навіть не відав, що це було — жахний сон чи реальність?
За дверима почулися невиразні голоси, але він впізнав їх, і, може, тому, що вони його схвилювали, в голові вияснилося, ніби клацнув якийсь вмикач освітлення. За дверима йшла типова госпітальна перепалка:
— Намагайтеся не перевтомлювати хворого.
— Навіщо перевтомлювати, дорогий лікарю! Ще слово, і ви з мене зробите хворого! Я сидітиму тихо, як мишка! Зовсім маленьке мишеня…
— Анзоре! — кволо покликав Калина.
— Ага! — заволав за дверима Тамбуліді. — Чуєте? Кличе сам! Які ж можуть ще бути розмови?
Двері рвучко розчахнулися, і до палати увійшов несподівано білий, як у зимовому маскхалаті, сяючий усмішкою Анзор.
— Ну чого дивишся, генацвале?.. Ну я… Ну Анзор… Ну прийшов… Ну чого дивитися?..
Калина щасливо позирав на нього, в душі тепліло, до горла підбирався судомливий клубок.
Тамбуліді підсунув до ліжка стілець і таємниче зашепотів:
— Знаєш, Костю, яка прикрість — вай! — розжалували тебе з гауптманів і позбавили нагороди… Жах! А потім підвищили у званні і дали іншу нагороду… Тепер ти наздогнав мене — теж майор і перегнав — орден Червоної Зірки маєш…
— Анзоре, я такий радий, що бачу тебе…
— Ну от — радий… А лікар каже: «Не перевтомлювати хворого». «Навіщо перевтомлювати, — це я кажу, — я ж йому підбадьорливі ліки несу». А він — до мене в сумку. «Це підбадьорливі?» — галасує і дістав пару пляшок кахетинського. «Так, генацвале, сто років життя гарантує!»
Калина слухав майора Тамбуліді і щасливо всміхався.
— Як же він спромігся обшукати тебе?
— Сам дивуюсь. Я його грізно питаю: «Давно цим займаєтесь?» А він мені зухвало: «Чим?» — «Пограбуванням поранених», — пояснюю чемно. Що тут сталося, що тут сталося — страх! Він як заволає на мене: «А я ось зараз вашому генералу подзвоню!» Ну я, звісно, вмить перелякався на смерть. Тремчу перед ним. Що робити, що робити? Аж тут мене осяяло — знайшов геніальний вихід. «Навіщо дзвонити, дорогий? — кажу. — Я пожартував, розумієш? Ха-ха-ха, розумієш? Завтра свято, розумієш? Бери вино, пий до дна за Перемогу, живи сто років, дорогий!» Отак, Костю, я і доп'явся до тебе…
Весь час, оповідаючи, Анзор непомітно порпався у сумці. Раптом у палаті запахло чимось смачним, вельми спокусливим і для Калини геть забутим. Він звів очі на Анзора і побачив того з двома разками шашликів на здоровезних, мов шпаги, шампурах.
— Ах, ах! — у захваті промовляв Анзор. — Який аромат! Казка!.. Бачиш — закуску приніс… Чого дивишся? Кушай, дорогий, на здоров'ячко. Спецзамовлення виключно для тебе! Є тут у мене один такий знайомий, Ахмед, живого баранця на голому камені дістане!..
— Ой Анзоре, ти невиправний.
— А ти не хвилюйся — моїм боржником будеш! Коли приїду до тебе, варениками з вишнями розрахуєшся.
— Ну, Анзоре!
— Сам знаю. Все Анзор та Анзор… Жах! Генерал тобі привіт передає, обнімає, цілує і навіть веселі анекдоти розповідає… І все заочно, все через мене. Анзор сюди, Анзор туди… І взагалі, як тебе тут лікують? Погано лікують! А все чому? Бо радіо мовчить! Чому вимкнули? Радіо сьогодні для кожного пораненого бійця — найкращі цілющі ліки!
Він увімкнув репродуктор, і в палаті залунав спокійний, трохи глухуватий, зі специфічним грузинським акцентом голос, що рівно і неквапно карбував, як завжди, точні, дохідливі і виважені слова:
— Я думаю, ніяка інша країна і ніяка інша армія не могли б витримати подібну навалу озвірілих банд німецько-фашистських розбійників та їхніх сателітів. Тільки наша Радянська країна і лише наша Червона Армія здатні витримати таку навалу. І не тільки витримати, а й подолати її.
«Сталін! Це промовляє Сталін!»
Рівно і впевнено, як безапеляційний вирок, що оскарженню не підлягає, лунали до героїчного радянського народу і всього прогресивного людства, що повстало на збройну боротьбу проти ненависного фашизму, заклики: знищити гітлерівську державу та її натхненників; зруйнувати осоружний «новий порядок» у Європі і покарати його творців.