— З яким завданням їхав?
— А це і є найголовніше! Для нашої справи, зрозуміло… Його завдання далекосяжне — написати історико-документальну книгу, щось на зразок своєрідного літопису про блискавичне завоювання Кавказу — воріт до колоніальної Азії по Індію включно. Відтак дозволено бувати в усіх частинах, звертатися по допомогу та інформацію до всіх штабів, служб і відомств. Праця рухлива, ніякими маршрутними інструкціями не обмежена, ініціативна і, на перший погляд, безконтрольна. Ясно?
— Здорово! — запалився Костя, предметно усвідомивши, який щасливий виграш впав до рук чекістів. Тієї миті він був до краю щасливий від виняткового збігу, — що круто повертав його долю, — і фахового, і військового, і зовнішньої схожості.
— Але й тут, на жаль, не все гладенько, — провадив далі Роговцев. — Шеєру потрібен робочий, базовий пункт, і він їхав до наперед визначеною містечка. Виникає запитання: а чому не де П'ятигорська, де нині міститься штаб Клейста? А тому, що, сподіваючись на певні вигоди і максимальне сприяння, він їхав до приятеля свого батька штурмбанфюрера СС Хейніша, який саме у цьому районі очолює службу безпеки.
— Але ж тоді!..
— Ні, Шеєр-син запевняє, що його батько товаришував з Хейнішем службово і навіть колись у чомусь солідно теперішньому штурмбанфюреру посприяв. За його словами, Хейніш ніколи не з'являвся в їхньому родинному колі, бо мати Шеєра не поділяла ідеології нацизму.
— Цікаво… А батько?
— Загинув першого ж дня війни під Брестом. Таким чином, виходить, що Хейніш ніколи не бачив Шеєра-сина. Однак ми це ще перевіримо. Про всяк випадок…
— А якщо у Хейніша є сімейне фото?
— На це й придасться ваша схожість, Костю… Однак ми забалакалися, а програма вже на сьогодні ґрунтовна. Вибач, не можемо зволікати. Адже Шеєр не їхатиме до Хейніша бозна-скільки. Часу на підготовку у нас обмаль… Отже, доведеться тобі багато працювати, і на повітрі бувати, щоб не бути таким блідим, і рухатися, щоб м'язів набрати. — Генерал Роговцев узяв телефонну трубку: — Майора Тамбуліді прошу до мене! — Потім підійшов до шафи і розчинив її. Там поряд, один за одним, висіли два мундири німецького гауптмана. Один — справжній, з плеча Шеєра, другий — новенький, скопійований. — Нумо одягни на себе, подивимося — чи на твої плечі. Який обереш?
— Мабуть, краще одягти старий, а новий узяти на запас.
— Маєш рацію! Так і задумано. Одягайся!
Ледь Калина-Хартлінг застебнув останнього ґудзика на німецькому мундирі, як двері рвучко розчахнулися, і до кабінету ввійшов майор Тамбуліді.
— Товаришу генерал-майор…
— Ну як, справляє враження? — запитав Роговцев, вказуючи на Калину.
— Викапаний гауптман Шеєр! — переконано засвідчив майор.
— Добре. Хай капітан якомога більше ходить у цьому мундирі. Треба звикнути до нього — фізично і психологічно. Створіть для цього, майоре, необхідні умови, без зайвих очей, а то — самі знаєте…
— Буде зроблено, товаришу генерал-майор!
— А зараз, — Роговцев поглянув на годинника, — згідно з розкладом вам час дивитися кіно.
— Єсть дивитися кіно!
Кінозала управління була невеличка — місць на сорок-п'ятдесят. Та навіть у такому «кімнатному» кіно сидіти лише вдвох було незвично, і відчуття навколишньої порожнечі спочатку відволікало увагу. Та потроху капітан Калина призвичаївся, з максимальною увагою слідкуючи за подіями на екрані. Розумів: це не розвага і не примха, а спеціальний добір знань, зримий, наочний, фіксований матеріал, яким йому вже невдовзі доведеться оперувати. Особисте знання Німеччини допомагало Калині бачити й те, що не потрапило на екран, схоплювати деталі й нюанси, не помітні для людини необізнаної, знову, як колись під час стажування, чуттєво вловлювати ритми регламентованого нацизму, якогось страхітливо театрального життя цілої нації, де з трибуни з циклопічною свастикою горлали до повної голосової істерії фюрери і лейтери, а всі інші, мов по команді, скидаючи вперед руки, тисячоголосою отарою ревли ревом:
— Хайль Гітлер! Зіг хайль!
Кінохроніка фашистського розбою у сконденсованій в двогодинний сеанс добірці вражала одноманітністю вирішення тем і художніх засобів. Скрізь був один накатаний стандарт. Масивний орел у залізних тилягах, що тримає у пазурах свастику. Розтрощений прикордонний шлагбаум. Танки вермахту і бомби Люфтваффе. Конаючі у вибухах міста і села. У черговій поневоленій столиці фанфарний «Хорст Вессель лід»[19] під неодмінний вояцький акомпанемент — ударний гупіт вермахтівсьних чобіт. Хвацький спів непокараних убивць: