Найбільше гнітило інше. Ламалася кар'єра, так пречудово розпочата у генерал-губернаторстві Польщі три роки тому, — ось що проймало тіло неприємним холодом. Адже зовсім недавно у Білорусії його звинувачували в м'якотілості: «Партизани пускають під укіс військові ешелони, винищують селищні гарнізони, полюють на штабних офіцерів і зв'язкових… І все під вашим носом, Хейніше! Чи не забаглося вам на Східний фронт?» Це було останнє попередження, бо того ж дня він одержав розпорядження про своє нове службове призначення.
«Кулі і шибениці! — карбував собі, коли їхав сюди, Хейніш. — Кулі і шибениці!»
І от — раптом маєш. Йому тут — диво дивне! — оце докоряли за привселюдний розстріл якихось там тридцятьох нікому не потрібних, бо непрацездатних на підприємствах фатерлянду, старих, базарних перекупок і дітей, що трапили під руку ретельного гауптмана Функеля під час блискавичної облави на ринку. Незбагненно! Тепер радів, що не нагримав тоді на пана Михальського з його «інструкційною» вихваткою, хоч і мав було такий намір. А якби ж то привселюдно розстріляли сто заложників?
… Якось Хейніш зустрівся з велемовними і зичливими колегами — двома Куртами — начальником зондеркоманди СС 10-А[20] оберштурмбанфюрером[21] Куртом Крістманом та його самовідданим заступником оберштурмбанфюрером Куртом Трімборном[22].
Попиваючи ресторанний коньяк всеосяжної марки «Тільки для німців» і недбало струшуючи цигарковий попіл просто на вологі брильця льоду, що затиснули. в сріблястому відерці пляшки шампанського, Курт Крістман вишукано пояснив своє застольне нехлюйство:
— Мені вже у печінках сидить усякий пейзаж з ламаною лінією криги.
— Не чіпай лишень Ельбрус! — захихотів другий Курт, вказуючи на срібну голівку пляшки зі специфічно товстим зеленим склом. — Ми цей пияцький вулкан ще відкоркуємо…
У заштореній на ніч і тому задушливій залі густо плив цигарковий дим, пласкими пасмами сповиваючи косі леза пальмового листя, лунав недоладний і притишений гамір, крізь який а естради ледь долинав писклявий і сентиментальний спів безголосої, імпортованої з фатерлянду повії:
— Кулі і шибениці! — висловив своє лаконічне кредо і грюкнув кулацюгою по столу Хейніш. Він міг це собі дозволити, бо пригощав колег, не шкодуючи рейхсмарок.
— Пийте, друже, і заспокойтеся, — поблажливо посміхнувся Крістман, пихкаючи цигаркою. — Я цілком з вами згоден — усякий вияв непокори необхідно безжально і суворо карати. Кулями і шибеницями. Але краще кулями, бо тоді трупи зайве не муляють очі. Це наша тутешня політика! Охоче поділюся певним набутим досвідом…
— Буду тільки щиро вдячний вам, шановні колеги, — засвідчив Хейніш.
— Так от, — дещо притишив голос оберштурмбанфюрер, — наведу лише один, але показовий приклад. Ви, Хейніше, слухайте і робіть висновки. Тільки не вголос… У Краснодарі ми взяли досить значну купу підпільників, залишених більшовиками. Взяли тихо, уночі, по всіх їхніх явках. Прихопили також усіх свідків акції, навіть випадкових, — у нашій справі свідки ні до чого. Зайвий розголос… Речових доказів — безліч! Виникає запитання: що з ними було робити?
— Під кулі, зрозуміло! — аж здивувався Хейніш з цього, як йому здавалося, геть недоречного запитання.
— Безумовно! — радо підхопив Крістман. — Ми так і зробили. Вивезли далеко за місто і постріляли всіх разом із свідками. Та знову — нишком, уночі. Тоді повантажили трупи в машини, привезли назад у місто і заштовхали в каналізаційні колодязі. Потім терпляче чекали, ноки оті трупи знайдуть самі городяни… Коли трупи завонялися — а каналізація у цьому дуже сприяє! — їх тут-таки й знайшли. А ми із свого боку одразу повідомили населення листівками, через газету і радіо, що, мовляв, знайдено закатовані «жертви більшовиків», мовляв, ці нещасні люди не хотіли брати до рук зброю проти німецької армії-визволительки. Ясно? Вийшов блискучий пропагандистський трюк! Маємо за це подяку навіть від скупого на похвалу відомства Геббельса…
20
Зондеркоманди — підрозділи абверу, які провадили розвідувально-каральну роботу проти партизанів, антифашистських організацій та Радянської Армії, були підпорядковані «Зондерштабу — Росія».