— Тубільці повірили? — хрипко запитав Хейніш.
— А то вже не наш клопіт. Ми маємо чітке завдання — винищити тубільців якнайбільше. Складність лише в тому, що доводиться робити з цього таємницю. Такий наказ! Щоб на окупаційну владу не було жодних нарікань… Між іншим, оту Краснодарську акцію завершили бучним похороном «жертв більшовиків» у супроводі німецького армійського оркестру.
— І ще з п'ятьма попами! — зареготав Курт Трімборн. — Ці руські бородані-страховидла перли за трунами зі співом і корогвами. Ревли, аж у вухах закладало. Кумедне було видовисько… Сущий анекдот!.. Знаєте що, хочу якусь ляльку, хоч би оту — з півнячим голосом…
— О, бажання цілком вчасне! — весело пристав до нього й Крістман.
Хейніш теж не заперечував: одна повія завжди знайде ще двох…
… А може, штурмбанфюрера Хейніша гнітив, навіюючи кепський настрій, воістину траурний краєвид — зчорніла під попелом спаленої пшениці рівнина з білосніжною гірською смугою на обрії? Та ні. Найбільше непокоїв той паперовий мотлох, яким напхали його портфель у штабі. Хейніш лише побіжно його проглянув і заблукав, мов у хащах, у полярно протилежних настановах та інструкціях. Сам чорт зламав би у них свою цапову ногу і вкінець осатанів би, не тямлячи, куди безпомилково поткнути палець.
Досі все було ясно і прозоро, як погідного дня, особливо з недвозначної вказівки рейхсмаршала Люфтваффе Германа Герінга, який обійняв ще й посаду голови промислово-економічного штабу «Ольденбург». Рейхсмаршал, промисловець, багатій і володар гігантського всеєвропейського концерну «Герман Герінг верке», зняв з проблеми усяку словесну машкару і виставив її, мов голу-голісіньку лялечку: «Згідно з наказами фюрера необхідно вжити всіх заходів до негайного і повного використання окупованих земель в інтересах Німеччини… Одержати для Німеччини якомога більше харчових продуктів і нафти — така головна економічна мета кампанії». А звідси випливало… Нічого не випливало, бо політики з остміністерства Альфреда Розенберга бавляться в гру з солоденькими пряниками-обіцянками, водночас виляскуючи колоніальним батогом.
Як там написав у своїй відозві амтсвервальтер — завідуючий відділом землеробства на Північному Кавказі доктор Рунге? Ах, так! Зовсім тупо: «Селяни! Німецькі війська розірвали ваші ланцюги! Тепер ви справжні селяни». Навіщо ця брехня? Навіщо це загравання? Вони тільки викликають незадоволення і розплоджують силу-силенну саботажників, що завдає лише зайвий клопіт службі безпеки.
А Розенберг? Адже сам писав: «Завдання Кавказу передусім є політичним завданням і означає розширення континентальної Європи, керованої Німеччиною, від Кавказької перемички на Близький Схід». Сам писав — «керованої Німеччиною». Тоді навіщо було везти сюди аж із Берліна, за тисячі кілометрів, білогвардійських отаманів Краснова і Шкуро, колишніх адигейських князів, кабардинських землевласників і балкарських таубіїв, та ще й якогось грузинського «царя» гера Багратіоні-Мухранського? Навіщо рекламувати себе друзями «вільних козаків» і «волелюбних горців», коли кожен «вільний» козацький двір обкладено твердим податком? З кожного двору щомісяця слід взяти 50 літрів молока від корови, 20 яєць від кожної курки, м'ясо, фураж, хліб, масло та ще 300 податкових карбованців… У цій Росії принаймні йому, штурмбанфюрерові Хейнішу, ще не доводилося зустрічати жодного ідіота, який би добровільно віддав своє добро.
«Кулі і шибениці!» — ось найдійовіший захід. Недарма фельдмаршал Кейтель у директиві до військ ще другого дня війни з більшовицькою Росією уже наполягав на застосуванні відповідних драконівських заходів. За Кейтелем виходило, що для цивільного населення окупованих територій найвищою судовою і каральною інстанцією є перший-ліпший, хай навіть наймолодший у званні німецький офіцер. Будь-який вирок його оскарженню не підлягає! І виконується негайно…
Тепер Хейніш із мстивою, солодкою зловтіхою згадував прикрий епізод — лише один-єдиний епізод з цілої низки тотожних, що спіткав пана голову «національного визвольного комітету» Адигеї, Кабарди, Балкарії, Чечні, Інгушетії та обох Осетій довготелесого князя з видовженим, мов терська диня, жовтим черепом Султана-Гірея Клича. Якийсь фронтовий офіцер гірськострілецької дивізії «Едельвейс», прізвища якого навіть не з'ясували, в рідному аулі адигейського князя Уяла за впертий непослух поставив до скелі і розстріляв двадцять двох заложників, з котрих двоє були хлопчаки. І коли імпортований з Берліна князь-«визволитель» прибув до родових володінь, де саклі багатоповерхово загніздилися на стрімких гірських кручах, прибув, щоб з родаків навербувати «дику сотню» особистої охорони, то враз потрапив під кам'яну шрапнель, що вдарила зненацька з кожного плаского даху. Князь ганебно втік, пришпоривши баского огира. Забув князь про кулі і шибениці, гасаючи зі своїм джигітуванням по аренах провінційних цирків на потіху невибагливих бауерів та їхніх масивних, мов кадуби з сільською брагою, фрау. От тобі, князю-«визволителю», й уся «національна політика»! Боже мій, яка все це дурниця…