— Я питаю, хто вони?
— Обер-лейтенант Харо Шульце-Бойзен, керівник… З міністерства рейхсмаршала авіації…
— То це Герінг пригрів цю змію? — зловісно прошепотів Гітлер. — Що ж! Хай сам знищить цю більшовицьку Горгону в наших сталевих шерегах! На гільйотину! Ні, на ганебну кару — на шибеницю! Пригрів змію… А цей йолоп Канаріс…
Того дня знервований Франц Гальдер відвів душу — занотував до потаємного щоденника свій власний, глибоко затамований розпач, повну зневіру в будь-яку перемогу на Сході: «Недооцінка можливостей супротивника, що й надалі триває, набирає поступово потворних. форм і починає являти небезпеку. Це стає все нестерпнішим. Про серйозну працю неможлива навіть мова. Хворобливе реагування на речі під впливом моменту і повна відсутність розуміння механіки управління військами та її можливостей — ось що характеризує це так зване керівництво».
Прозріння Гальдера, як на ту пору, було запізнілим. Цілий світ уже знав: нелюдська колісниця мілітаристів не має гальм і зупину не знає. Її конче слід зупинити!
Розділ другий
ПАН БУРГОМІСТР ЖАДАЄ РОЗВАГИ
Писана, мов з гарної вітальної листівки, фрейлейн Крістіна Бергер, що з'явилася тут чи не з першими запилюженими моточастинами вермахту, не стомлювалася милуватися дивовижною і щодня мінливою величчю білого, мов найчистіші хмарки, і вищого за найвищі хмарини велетенського кам'яного громаддя Кавказького пасма. Це було справді вражаюче, дивне творіння природи, що, як здавалося з низини, здійнялося піднебесною стіною просто з рівного, неозорого степу Кубані, Куми і Тереку. Звісно (Крістіна усвідомлювала це), все було далеко не так, як ввижалося їй, але кам'яні велети заступали весь краєвид, і зачароване людське око просто оминало передгірки. Бо найперше бачиш Гуллівера навіть у найбільшому товпищі ліліпутів. Але як приворожує очі благородна сивина вічних снігів!..
Гарненька юнка з чутливою і сентиментально-вразливою душею, як і належить справжній німкені, фрейлейн Крістіна Бергер уже знала своїх сивих улюбленців на ймення. Циклопічним, могутнім чудовиськом грізно зависає білосніжний Дих-Тау; мов кришталь, зблискує гранчастими кригами стрімкий Кашкаташ; наче зіткані з тремтливого іскристого інею п'ятикілометрові гіганти Шхара і Джангі-Тау. Трохи праворуч і осторонь, ніби заглиблений у німу самотність, застиг у закрижанілому панцирі із сімдесяти семи льодовиків найвищий серед занімілих нартів-велетів блискотливий, сліпучий у сонячних променях двоглавий Ельбрус, що на сотні кілометрів, аж до упокореного на рівнині Тереку, світить м'яким перламутровим сяйвом, надаючи прозорому кришталевому повітрю невловимої чарівності. Усе це треба побачити на власні очі і відчути усім своїм єством, якщо воно щиро відкрите до мінливих нюансів приголомшливої і разом з тим витонченої краси. Крістіні тут добре і легко почувалося, бо гори-велети завжди дихали на рівнину кавказького степу цілющою свіжістю, якою, звитяжно змагали південну спеку.
Та вже другий день Крістіна Бергер не милується крізь навстіж розчинене вікно своїми сивопасмими улюбленцями, хоч саме з цього її кабінетного вікна одноповерхової управи найкраще видно двоглавого красеня, запанцированого в сліпучу кригу. Ельбрус — то не місцева назва. Для кабардинців він Ошхамако — Гора щастя, для балкарців Мінгітау — Гора тисячі гір, або Цар гірських духів, як хто це слово розуміє і що кому більше до серця. Але позаминулого дня цю Гору тисячі гір, цього величного Царя гірських духів, цю Гору щастя перекреслили за вікном дві потворні шибениці, що постали за одну ніч. Трупи повішених чорно темніли на святково сяючому тлі Гори щастя, ніби страхітливий символ жорстокого насильства над гордою людиною і величною природою. Коли Крістіна по роботі виходила з бургомістрату під розгойдану тінь прапора зі свастикою, очі її найперше натикалися на фанерні таблички, що висіли на грудях закатованих, — «Комісар» і «Партизан». Хто вони насправді були, ці люди? Адже фанера мала стандартні написи. Про це ніхто, навіть в їхній управі, не відає, і, мабуть, уже ніхто і ніколи» не дізнається: на допиті в гестапо вони не назвали себе… І ніхто з місцевих городян не назвав їх… Вона щоразу мимоволі прочитувала ці таблички — «Комісар» і «Партизан», — і світлу блакить її очей заступав потьмянілий синій смуток. Коли ж нарешті познімають з шибениць закатованих? Крістіна знала коли… Коли поведуть на страту інших… Не для того збито шибениці, щоб страхати людей порожніми зашморгами…