— О, наш втікач із госпіталю власною персоною! — Тамара Сергіївна ніби змінилася, бо одягнута була не в білий, звичний халат, а у форму військового лікаря, і ця форма лише підкреслювала її зграбну, молоду статуру.
— Але завважте, Тамаро Сергіївно, — з удаваним переляком попередив Калина, — я про всяк випадок прибув з особистою охороною. Дозвольте відрекомендувати — старший сержант Іван Петрович Сорокін.
— Здравія бажаю, товаришу військлікар! — гаркнув Сорокін за уставом.
— Вас що, Іване Петровичу, бентежать мої «шпали»? — привітно посміхнулася господарка, в петлицях якої справді рубіновими вогниками виблискували шпали. — Але ж ви зараз не на вулиці, а в жіночому товаристві.
— Гублюся, бо не знаю, як звертатися до однойменного жіноцтва, — бадьоро виправдовувався Сорокін. — Спокутую провину тільки за вашим наказом, товаришу військлікар!
— Мій чоловік називав нас Тамарою-один і Тамарою-два.
— Мудро! — ухвалив Іван.
— Та чого ж ми стоїмо на порозі? Проходьте…
— А квіти? — похопився Калина.
— Дуже зворушена, — мовила Тамара Сергіївна і витягла конвертик. — Можна?
— Писано ж для вас…
— «Пам'ятаю! Анзор», — прочитала вона і весело засміялася: — Якщо не помиляюся, це квіти вашого хвацького майора?
— Так точно! Його…
— А де ж він сам?
— Усе у турботах і клопотах.
— Шкода, — ледь помітно зітхнула вона.
— Але ж ми тут! — втрутився Сорокін. — Та ще з речовим мішком товариша майора.
— Усе того ж?
— Так точно! Того ж…
— Вперше зустрічаю чоловіка, щоб був відсутній і щоб водночас його було так багато. Просто-таки невидимець за роботою!
— Він з таких…
Цей безневинний, жартівливий гомін викликав у капітана Калини надто специфічну асоціацію. Наказ «відпочивати» виявився марним — мозок не вимикався. Думки його нараз повернули на інше, і перед змученим від безсонних ночей зором одразу і ясно спливли рядки з секретного, ще передвоєнного року розпорядження гітлерівської контррозвідки, з яким його ознайомили: «Для виконання одержаних від 1-го оперативного відділу військово-польового штабу вказівок про те, щоб для використання нафтових районів забезпечити розклад, робочому штабові «Румунія» доручається створити організацію «Тамара», на яку покладаються такі завдання:
1. Підготувати силами грузинів організацію повстання на території Грузії.
2. Керівництво організацією покласти на обер-лейтенанта Крамера (відділ 2 контррозвідки). Заступником призначається фельдфебель доктор Хауфе (контррозвідка II).
3. Організація поділяється на дві оперативні групи: а) «Тамара-айн» — вона складається з 16 грузинів, вишколених для саботажу (С) і об'єднаних в осередки (К).
Нею керує унтер-офіцер Герман… б) «Тамара-цвай» являє собою оперативну групу, що складається з 80 грузинів, об'єднаних в осередки. Керівником цієї групи призначається обер-лейтенант доктор Крамер…»
Несподівана вечірка проходила весело й невимушено: майор Тамбуліді подбав не лише про «другий фронт», але й про «тилові резерви» — виноград і помаранчі, булки-хачапурі з солодким сиром і терпку гірську бринзу, а найсуттєвіше — забезпечив товариство двома чималими пляшками з відомими по всьому світу винами «Хванчкара» і «Сапєраві». А посеред усього цього достатку по-хатньому затишно посвистував бувалий у бувальцях посріблений красень — тульський самовар.
Капітан Калина впіймав себе на тому, що сидить за столом скуто, мов палицю ковтнув. Так само, як сидить за столом німак Шеєр. Що він не кладе лікті на стіл, а тримає їх розсунутими на боки. Так само, як тримає руки за їжею Шеєр. Що він жує, не розтуляючи рота, а тільки ритмічно й повільно соваючи щелепою з боку в бік. Так само, як їсть Шеєр. І так само мовчить за вечерею, як його двійник.
Двійник? Безумовно, зовнішня схожість є. Але цього замало. Щоб стати справжнім двійником, потрібно органічно засвоїти притаманні певній людині звички, манеру рухатися, поводитись, вести розмову, коротше кажучи, засвоїти безліч малопримітних, але характерних рис. Як Шеєр поводиться з серветкою? Спочатку неквапом прикладає до лівого куга рота, потім — до правого, лише тоді торкається губів. По вечері обов'язково дякує.
— Гречно дякую, Тамаро Сергіївно, за вашу гостинність і чудовий вечір.
— Мабуть, усім нам слід дякувати турботливому майорові, — озвалася вона. — Може, ще склянку чаю?
— Ні-ні, вже задосить.
— А ви дивна людина, Костянтине Васильовичу…
— Чому?