Тоді, у серпні вісімнадцятого, загинув чоловік Варвари Іванівни, загинув разом з усією його підпільною групою — «п'ятіркою». Арешт стався несподіваний, миттєвий, суд — короткий. Вночі підпільники були заарештовані, вранці — страчені. Такий поспіх наводив на думку, що підпільники дізналися про щось важливе, а їхні кати побоювались, що цю таємну вістину вони «тюремним телеграфом» передадуть на волю. От і онімили в'язнів кулями. І спливло чорне слово «зрада», що сіяло недовіру, ухильність, розбрат. Сліди губилися, мов на хитких купинах трясовини. Варвара Іванівна, тоді Варя, схудла й змарніла молода удова з трирічним сином-сиротою на руках, не те щоб знала, але всім серцем, всім єством своїм відчувала, хто зрадник. Серце змагало розум, бо вона запідозрила не когось, а одного з бійців робітничих збройних дружин, які були створені тоді, коли Шкуро ще поневірявся у Персії в експедиційному корпусі генерала Баратова і ще не встиг вкрасти з військової казни 200 тисяч «миколаївок» та 50 тисяч карбованців золотом на «білий рух». Однак що таке бездоказова підозра згорьованої жінки? Серце промовляє? Але почуття, не вивірені фактом, до справи не підшиєш…
Тільки запальний і гарячий, на що йому неоднораз зауважував підпільний комітет, чубатий хлопець Василь Іринін повірив Варі на слово.
— Хто він, цей гад? — вихопилося у нього, і на обличчі гнівно заходили жовна. — Хто губить наших дорогих товаришів?
— Харченко, — ледь чутно прошепотіла Варя.
— Харченко?! — перепитав Василь. — Не може бути! — Та заглянув у сухі, уперті очі Варі і рішуче звівся на ноги, ставний, дужий, грізний, з чорним шовковим чубом з-під смушкової кубанки, красень хлопець.
Він пригадав тепер повідомлення своєї людини, яка перебувала в банді білих за його дорученням. Людина ця повідомила, що чула, як один із офіцерів білогвардійської контррозвідки, якийсь поручик Боровський, розмовляючи з кимось перед від'їздом до Ростова, назвав прізвище Харченка, а потім сказав: «Якщо виникне потреба, ідіть самі. Пароль: «У домі хтось хворий?» Відповідь: «Уже видужали».
«Так он про що йшлося! — по думки міркував Іринін. — Якщо не буде Боровського, то Харченко може довіритись тільки людям з паролем… Виходить, він не знає в обличчя тих, хто прийде до нього… Цим треба скористатися!»
— Ну що ж, перевіримо! — мовив суворо, і очі його, мов постріл, зблиснули миттєвим спалахом. — Адресу знаєш? Добре… Чекай мене цієї ночі — поїдеш з нами. Якщо він провокатор, то й ми його спровокуємо… Біди не буде — з вовками жити, по-вовчому й вити.
— Але ж він знає мене в обличчя…
— То нічого! Ми тебе козачком одягнемо з папахою на самі очі.
Василь узяв на «діло» ще двох зі своєї «п'ятірки» — Петра Карпенка і неговіркого здорованя Федора Громова. Петро правив за візника десь роздобутого на ніч: шикарного парокінного фаетона. Василь та Федір обрядилися в офіцери і невміло, якось театрально набундючилися. Варя в завеликій для неї солдатській шинелі і густій волохатій папасі коцюрбилася з карабіном, затиснутим поміж колінами, поряд з широчезним у плечах Петром. На щастя, Варя була тоді струнка й тендітна, а то б, либонь, поряд з великогабаритним гевалом Петьком удвох не розмістилися на передку фаетона.
— Тримай гвинтівку ближче до мене, щоб була напохваті, — настановив її Петро. — Коли що, стрілятиму я…
Ніч світилася м'яким місячним сяйвом, була ясна, хоч газету читай.
— От і добре! — збуджено визначив Василь Ірннін. — Цей же гад обов'язково роздивлятиметься в усі шпарини. А нікого з нас він не знає. Наша група нова, провокаторам не до шмиги! Ач, як погоняки на місяці блищать… Кого хочеш засліплять.
— Група-то наша нова, — буркотливо докинув з передка Петро, не озираючись, — але й до біса недисциплінована. Отак їхати без дозволу і наказу!