— Хто це «ми»? — Владислав поводився не менш пихато, намагаючись з'ясувати, з ким, власне, має справу, аби хоч якось зорієнтуватися у несподіваній, непередбаченій ситуації. — Чому ви напівроздягнені? Що за вигляд і тон? Ви п'яні, обер-лейтенанте! Не варнякайте зайве, а хутенько йдіть відпочивати. Я бачу, зустріч з патрулем була б для вас вкрай небажаною…
— Ха-ха-ха! — радісно вискалився Мюллер. — Та ви хоч уявляєте, хто я? Можу повідомити: помічник місцевого коменданта. Отож, дозвольте поглянути на ваші документи! Це наказ!
— О, не варто гарячкувати! Будь ласка — ось вони, мої документи. Переконайтеся особисто, що вони в абсолютному порядку…
Та ледь Мюллер зазирнув до офіцерської книжки Владислава, як скинув на нього очі — переможно і хижо.
Обличчя його враз посуворішало. Впевнено сховав документи до нагрудної кишені. Трохи глузливо процідив:
— Здається, пане Лотар Краузе, вам доведеться разом зі мною завітати до комендатури. Підете самі чи покликати патрулі?
— З якого б це лиха? Схоже на те, обер-лейтенанте, що ви, попри вашу високу посаду, тяжієте до балаганних жартів, — й не думав коритися «гауптман Краузе».
Проте Мюллер не жартував. Ще позаминулого дня патруль польової жандармерії натрапив у передгірках на потаємну схованку, яку викрила щедра грозова злива. Серед промовистих у таких випадках речей, що наочно свідчили про приземлення в цьому районі парашутиста, знайшли й форму німецького військового капітана. Терміново запитали відомості з контрольних пропускників, аби з'ясувати, кому з фронтових гауптманів забаглося смакувати цілющі мінеральні води. СД цікавили виключно капітани-одинаки. А серед них фігурував і якийсь гауптман Лотар Краузе, на котрого одразу ж впала густа підозра, бо прізвища Краузе не виявилося у списку офіцерів зазначеної за ним частини. І вже другу добу на Лотара Краузе наввипередки полювали різні служби, ніби азартно грали в захоплюючу лотерею — кому випаде щасливий виграш на залізний хрест за затримання радянського розвідника. І несподівано цей легкий виграш ліг просто до рук обер-лейтенанта Мюллера! Та чи обер-лейтенанта? Чи не успадкує він від міфічного «гера Краузе» цілком реальне для нього — Мюллера — звання гауптмана? Далебі, вельми і вельми вірогідно, бо військове щастя саме лізе до рук і, безумовно, з переможним фіналом у коханні. Головне зараз — похизуватися перед спокусливою фрейлейн своєю істинно арійською мужністю й рішучістю. Навіть один-другий постріл у стелю або підлогу не завадить. Більше галасу — гучніша слава…
Мюллер, не зводячи з «гера Краузе» некліпно прицільного ока заповзятого мисливця, витяг пістолет.
Тієї ж миті в тісних стінах невисокої кімнати сухо ляснув постріл.
Обер-лейтенант на якусь секунду задерев'янів, в його очах спершу майнув подив — лише подив і більше нічого, а коли їх затуманив біль, він незграбно повернувся до Крістіни Бергер і клекотливо пробелькотів:
— Швайнкерль!.. Ду ферфлюхтер…[38]
На більше сил йому не стало. Спочатку з глухим стуком впав на підлогу пістолет, потім до ніг Крістіни поліг і його власник.
Дім огорнула чуйна тиша. Вона була тремтлива й чутлива до найменших шерехів. Вона соталася з усіх закутків і нашорошено заповзала в усі щілини. Вона фізично відчутно попливла з хати важкими сторожкими хвилями на подвір'я, у темний садок, німотну вулицю, немовби все ширшими колами вимацуючи можливу небезпеку. І разом з тишею ширшала чутлива настороженість двох живих людей над мертвим тілом. Чи не озветься ніч тривожним криком, брязкотом зброї, полохливими пострілами? Було тихо. Тільки на стіні невтомно цокотіли ходики.
Першим порушив мовчанку Владислав. Він схилився над забитим, перевернув його горілиць, витяг з нагрудної кишені документи на ім'я Лотара Краузе, ледь чутно зронив:
— Сконав.
Крістіна, бліда і змертвіла, досі непорушно стояла з невеличким, завбільшки в хлоп'ячу долоню вальтером у руці.
— Чому стріляли? — сухо запитав Владислав. — Чи розумієте, що ви накоїли?
Вона над силу розтулила стиснуті в ниточку губи, відповіла чомусь пошепки геть безбарвним голосом:
— Я мусила… Іншого виходу не було…
— Чому? Ситуація звичайна — погарикалися поміж собою двоє офіцерів, один з них перевищив владу, бо запаморочилася голова від надміру випитого… Ото й усе!
— Учора я друкувала наказ про розшук і затримання радянського розвідника Лотара Краузе… Мюллер назвав це прізвище… Що я мала робити?.. Радитися з вами, Олексію Васильовичу?