— Так, — крекнув Владислав, — тепер — ясно. — Він помахом вказав на вальтер, до якого прикипіли білі, тонкі пальці Крістіни: — Ваш табельний?
— Ні, це його пістолет, Мюллера… Він щойно подарував мені його, як вояцький презент… У машині, коли їхали…
— Водій бачив?
— До жінок він волів їздити без водія…
— Отже, у машині…
— Нікого, — закінчила за нього Крістіна.
— Гаразд. Пістолета позбудьтеся так, щоб його неможливо було знайти. Труп я заберу з собою, машину теж, аби створити враження, що він повертається: не маю сумнівів — хтось та вас обох у машині бачив і запам'ятав. Мюллер — птах видний… Та й ви, Марійко, нівроку…
— А як же ви самі, Олексію Васильовичу?
— За мене не турбуйтеся. З першою-ліпшою частиною вирушу на передову. Шлях недалекий. А там майну до наших…
Нараз у дверях виникла Варвара Іванівна. Побачила на підлозі труп німця, пістолет у руці німкені. Хазяйка пополотніла, схопилася за серце, не тямлячи себе, важко подалася назад.
— Хальт! Стояти! — рішуче підняла на неї пістолет Крістіна. — Що з нею робити? — запитала Владислава.
Він м'яко узяв її за руку, розчепив її пальці.
— Віддайте краще пістолет, Крістіно, мені. Ви надто запальні. Це недобре — ще накоїте лиха. Нерви слід тримати в залізній узді. — Він ледь помітно посміхнувся і мовив, звертаючись до обох жінок: — Тільки без зайвих емоцій — тут усі свої…
— О господи! — тихим стогоном вихопилося у хазяйки.
— Спокій, Варваро Іванівно, спокій… Назовні нічого підозрілого не помітили?
— Тихо, нікого не видно. Темно, хоч в око стрель…
Вона мовила це і несамохіть затулила рота, поглянувши на забитого, що лежав горілиць з розплющеними скляними очима.
— Тим краще, — наче нічого не помітивши, провадив Владислав. — Вранці по нього похопляться і знайдуть труп… От що, — він по черзі поглянув на обох жінок, — якщо вас розпитуватимуть, тримайтеся за будь-яких обставин одного: до хати не завітав, погомонів біля хвіртки та й покотив собі далі. І запам'ятайте час, — він демонстративно підтягнув гирку жерстяних ходиків, — тільки не зазначайте точно, а кажіть приблизно, аби зберігався певний простір у часі. Може статися, що розбіжність у хвилинах буде рятівною. — І додав суворо: — Може статися й навпаки — німці розвідку теж не з дурнів комплектують… Повторюю: не заходив, погомонів — поїхав. Час — приблизний, бо жодній з вас не було ніякої потреби дивитися на годинник.
— Зрозуміло, — мовила Варвара Іванівна.
— Де його шинель та кашкет? — звернувся Владислав до Крістіни.
— У машині.
— Подивимося, чи не залишилося де слідів крові.
— На підлозі ніби нема, — Варвара Іванівна схилилася з гасовою лампою. — Трохи під одягом…
— Варваро Іванівно, подбайте, щоб ніде ані кровинки не було, скрізь після нас подивіться — у кімнаті, в коридорі, надворі, на стоянці машини. Не здумайте мити підлогу — це тільки посилить підозру, якщо вона виникне. Знайдете цяточку — просто акуратно зніміть її ножем, а місце замастіть олією. Крістіно! Я дуже перепрошую, але змушений звернутися до вас з неприємним проханням — допоможіть мені донести до машини труп. Зрозумійте мене правильно: ми не можемо лишати жодних слідів. Необхідно винести його обережно, мов порцелянову ляльку. Ще раз перепрошую за прикрість…
Марков стурбувався, коли побачив, як розширилися зіниці Крістіни, а вона вражено дивилася на нього, до глибини душі зворушена його безмежною людяністю і делікатною чуйністю, що не зраджують навіть у такій моторошній ситуації. Є безліч людей, яким до кінця не зрадить мужність. Є люди, які, мов святиню, пронесуть крізь усе життя своє незрадливе кохання. Є люди, які втрачають життєві принципи лише з власним життям. Та мало знайдеться й серед них таких, які й за найдикіших обставин збережуть у собі цнотливе, побожне ставлення до жінки, свою чоловічу, ніжну обережність. А Марков цього за собою навіть не помічав…
— Про що мова, товаришу…
— Стоп! — зупинив її Владислав, бо відчув, що дівча ладне порушити конспірацію. — Візьміть його за ноги — буде зручніше.
Труп уклали в проміжок поміж сидіннями. Вкрили шинеллю.
Владислав сів за кермо. Поряд, спираючись рукою на відчинені дверцята, стояла Крістіна.
— Доповідайте, тільки коротко і найсуттєвіше, — службово мовив Марков. — Якщо виникне необхідність, запитаю додатково.
Але Крістіна не годна була укластися в лаконічні речення і доповідала не так коротко, як швидко, дбаючи лише про те, аби не забрати у Маркова зайвого часу. Голос її, глибокий і притишений, бринів схвильовано: