— Ауфштеен, швайнкерль! — заревів Функель і, ухопивши полу шинелі, рвучко смикнув цю імпровізовану ковдру на себе.
«Встати, свиняче рило!» — з повагою до мовних вправ гера коменданта переклав собі подумки поліцай. Та Мюллер не спав…
Його очі були широко розплющені. У цих некліпних очах скляним холодом застиг тваринний, смертний жах. Функель відчув, як його ноги-жердини вкінець задерев'яніли, а по вузькій спині спочатку гостро вдарило морозом, а наступної миті зволожило бридким потом.
— Ті затшем обманівайт мєня? — недобрим, видзвонюючим голосом тихо запитав він поліцая, неквапом витягуючи парабелум. Його очі теж виблискували смертю, швидкою і невблаганною. — Кто убіль обер-лейтенанта Мюллер? Ті стрілял?
Поліцай отетерів. Його важка щелепа відвалилася, і складалося дивне враження, ніби між волохатою папахою з цяточками нажаханих очей і неголеною чадрою-щетиною утворилося чорне печерне провалля.
— О господи! — глухо долинуло з тієї порожнечі. — Гер комендант, — похапливо заблагав поліцай, — ніхто нікого не вбивав і не стріляв усю ніч… Слово даю! Я особисто бачив, як пан обер-лейтенант зводили приїхати сюди, потім вийшли з машини і, ледь тримаючись на ногах, пересіли на заднє сидіння… Там і поснули вони…
— Ті авто подходіль?
— Підходив… І коли побачив, що гер обер-лейтенант уклалися на задньому сидінні спочити, я почав сумлінно охороняти їхній шляхетний спокій… Згідно з вашим наказом, гер комендант!
— Ті сволочной штючка, Зазрой! Ті придумайт со мной шютка шютіль, да? — Довготелесий Функель схопив невеличкого на зріст поліцая за комір і мало не поволік до машини. — Смотреть! Што ті відель?
— Не може бути! — відсахнувся Зазроєв від мертвих очей Мюллера. — Я ж сам, на власні очі бачив…
Він дійсно бачив, як обер-лейтенант, хитко ступаючи і ледь соваючись, перебрався на заднє сидіння. Він справді деякий час спостерігав, як Мюллер незграбно й п'яно вовтузився там. вкладаючись спати. Він достеменно знав, що на спинці переднього сидіння стирчать ноги спочиваючого начальства. Спритної і швидкої тіні, що майнула в темінь з протилежного боку машини він не помітив.
— Сдавайт оружіє! — Комендант зірвав з плеча очманілого від розпачу поліцая гвинтівку. — Садісь в мой «опель». Будешь расказивайт в слюжба безопасность. Ферштест ду? Гансе! — гукнув він до свого водія німецькою. — Поведеш услід мені машину покійного бідолахи Мюллера.
На подвір'ї СД Функель з неприємністю запримітив всюдисущого руданя Віллі Майєра. Справа не в тім, щоб надто веселий помічник Хейніша чимось дратував коменданта або сунув носа не в своє діло, заважаючи гідно виконувати іншим свій високий обов'язок перед «тисячолітнім» рейхом і особисто фюрером. Ні, цією службовою вадою чиновної нишпорки Майєр не відзначався. Просто Функель вчасно не дотямив привести забитого Мюллера в більш-менш пристойний вигляд, і зараз, як і раніше, ноги небіжчика красувалися ще не стоптаними підошвами поряд із заклопотаним обличчям водія машини. Прикро, та вже нічого путнього не вдієш. А Віллі Майєр легкою ходою пружного, тренованого тіла хутко сунув до них, цікаво позираючи саме на чоботи Мюллера, безумовно, зайві і недоречні як розважальне видовисько.
— Що трапилося? — запитав він Функеля, забувши ранкове «гутен морген» або «хайль».
— Самі подивіться, — буркотливо відповів гой.
Майєр тільки кинув до машини оком і одразу ж діловито поцікавився:
— І хто ж де його?
Функель, їло встиг вилізти з «опеля», лише мовчки знизав плечима.
Майєр відчинив дверцята машини і, зігнувшись, поліз до задубілого Мюллера. Пристрелили обер-лейтенанта зі спини, проте навколо закривавленої цяточки порохового гару ніби не було. А коли це так, що має точно встановити експертиза, то стріляли не впритул, отже, вбивство сталося не в машині. На підлозі валялися розчавлений кимось кашкет небіжчика і шинель, що горбом сповзла гід час руху. Майєр підхопив її, аби прикрити байдужого до його клопотів обер-лейтенанта, і з кишені вішали чудові, гарної роботи рукавички. Майєр знову мимовільно звернув увагу на їхню вишукану елегантність, і йому пригадалося, як позаминулого вечора Мюллер ледь не перед кожним хизувався французьким коньяком «Мартель» найвищого гатунку та ананасами до нього, а також оцими рукавичками, що їх надіслала йому з окупованого Парижа певна Ельза, заможна дочка юнкера-багатія зі Східної Пруссії. «Мартель» — для всіх моїх друзів! — ліз із пляшками сп'янілий Мюллер. — Дівоча увага і пестощі — лише для мене!» Нахвалявся, бідолаха, по війні з Ельзочкою побратися, а повінчався з костомахою. Проте видудлені пляшки справді сіяв скрізь, у будь-якій компанії…