Скарб цей воістину не мав ціни. Жодної. Не вартий був і ламаної копійки, оскільки лишався практично не реалізованим. А міг би наблизити вимріяну в щоденній жорстокій борні перемогу.
— Бережіть, хлопці, себе, — сказав на прощання біля залізних сходинок на літак Іринін. — І як самих себе, бережіть рацію. Слухатимемо цілодобово. Ну, ні пуху вам ні пера… Бувайте!
… Печери край гірської галявини шукати не довелося. Коли Калина й Сорокін ледь наблизилися до скелястого громаддя, до них невідомо звідки долинув, чіткий в кришталевому гірському повітрі голос, ніби сама ніч їм наказала:
— Стояти!
Вони завмерли з пістолетами напоготові.
— Чи привезли мені привіт від Олексія?
— Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я, — відповів у темінь Калина.
— Ім'я — Чомай. — Темрява біля скель густішала, мовби матеріалізуючись у чоловічу постать з мисливською рушницею в руках. — Чомай — це я, Чомай Уянаєв… Ходімо до печери, сховаєте парашути.
Схованка була заздалегідь приготована. В неї уклали вже не потрібні парашути і комбінезони, закидали важким камінням. Калина й Сорокін лишилися в німецькій формі — гауптмана і єфрейтора. З цієї хвилини вони остаточно перетворилися на історика з міністерства пропаганди Адольфа Шеєра і його_ ординарця Ганса Лютке. Свої незримі імена вони поховали разом з парашутами і маскувальними комбінезонами. Мовчки пішли слід у слід за Чомаєм Уянаєвим, якого ще не встигли роздивитися, — Шеєр — з елегантною шкіряною валізою, куди були впаковані нотатники, книги, новенький мундир, фотоапарат і різне побутове причандалля; Лютке, як і належить ординарцеві, — з автоматом на грудях, речовим мішком за плечима і важкеньким чемоданчиком з рацією. Решту поклажі ніс провідник Чомай.
Він ішов нечутно, м'яко ступаючи на кам'янистий грунт, як на пухкий килим, а куті підковами чоботи Шеєра і Лютке ковзали, збивали камінці, ламали сухе гілляччя, що траплялося на шляху, бо Чомай вів їх неходженими, йому одному відомими стежинами. Куди? В темряву, в ніч — тільки так могли б відповісти гауптман та його єфрейтор. Шеєр на ходу глянув на годинник з фосфорним циферблатом. Було сімнадцять хвилин на першу. Розвідники доповідали, що рух німецьких колон починається в сутінках, щоб передислокацію здійснити приховано, під зоряною ковдрою ночі, отже, гірські ущелини проходять десь під ранок, годині о четвертій-п'ятій. Часу ще було доволі.
— Прийшли, — раптом мовив Чомай. — Мій коні. Прошу дорогих кунаків гостювати.
Це була невеличка пастуша хижа, що тулилася боком до скелі, малопомітна навіть ублизу, бо замаскована була всохлим гіллям і кам'яним завалом. Вхід затуляли зшиті баранячі шнури. В абсолютній темряві гостро заіскрилося — Чомай викресав вогонь, і невдовзі під казанком на гаку у видовбаній в скельній стіні ніші весело й тепло палахкотіло багаття.
— Спочинемо, чай пити будемо, — сказав Чомай, дістаючи з місткого шкіряного чороха хліб-задин і бринзу.
Тільки тепер Адольф Шеєр зміг роздивитися його всього — сухого й жилавого, зі старечим сивоусим обличчям, але гінкою юнацькою статурою. Був у чорній баранячій папасі, що своїми китицями сягала його широких рамен, під черкескою — ватяний бешмет, на поясі, поряд з неодмінним хевсурським кинджалом у посріблених піхвах, ще й німецький парабелум.
Повсідалися ближче до багаття на викладених з каменю і трамбованих у шпаринах глиною топчанах, що вгрузли у підлогу роз'єднаним півколом. На ці кам'яні сидіння були скинуті старі баранячі шкури.
— Раніше тут зупинялися мисливці, — неквапом повів оповідь Чомай, пораючись біля казанка. — Тепер — це мій дім. Прийшов фашист, я пішов у гори. Моя гвинтівка стереже стежини. Ніхто не знає про цей кош… Ні, неправду кажу. Мій кунак підполковник Іринін знає. Сказав йому, як прийти до мене…
Він розлив кип'яток у кухлі, змайстровані з консервних бляшанок.
— Я живу тут і дякую героям-нартам.
— Яким нартам? — виказав своє незнання Ганс Лютке.
Чомай зблиснув на нього очима з-під сивих брів.
— Нарти — давні-прадавні предки всіх горян-хевсурів, великі будівничі Кавказьких гір. У давнину, коли Ельбрус ще був тільки маленьким пагорбком, — ось як давно це було! — по наших краях ходило горе з кривдою. Вільно ходило, як суховій в голодному степу. Та жили на цій землі могутні велети нарти. І першими вони звели непрохідні стіни. Грізні, неприступні гори звели вони до неба, загострили скелями, порізали шлях глибокими ущелинами і проваллями. А щоб гори не розмив дощ і не розвіяв на порошини вітер, вкрили їх льодовиками, лісами і луками. Щоб на голові була зима, на плечах — осінь, у ногах — весна. З того часу й стоїть Кавказ, захищаючи горян від лиха. За цей подвиг небесний коваль Курдалагон нагородив героїв не вразливими для блискавок-стріл обладунками. І от ворог знову прийшов — лютий і безжальний. Цієї ночі взято мужнє місто горян — Малгобек.