— Звідки знаєте? — швидко запитав Шеєр.
— Гори все чують, усе знають… Та нічого. Коли осетини в скруті, Калак[45] іде на поміч. І червона Москва прийде до осетинів на бій. Горяни здавна чекали руських, і вустами віщого Лібна[46] проказували: «З холодних улоговин Півночі прийде до горян одне плем'я. Волосся їхнє буде світле, як солома стиглої пшениці, ніс кирпатий, а очі того кольору, яким буває небо сонячного дня… Руські будуть жити з нами на одній землі, наші жінки та їхні жінки почнуть брати одна у одної сита для разом змолоченого хліба. Не кидайте своєї землі, горяни, своїх стрімких рік, не йдіть від руських». Дружбу навіки заповіли нам пророчі слова мудрого Лібна… Та годі! Час іти.
Чомай вихлюпнув залишки чаю з казанка на жарини багаття.
Тепер нетоптані стежини Чомая пролягали по схилах униз, та йти Шеєрові і Лютке було не легше. Незвиклі до кручі і тому неслухняні ноги ковзали по слизькому від вогкого снігу опалому листю, внаслідок чого мимовільно прискорювались непевні й хиткі кроки. А це у пітьмі, на крутосході загрожувало гауптманові та його ординарцеві реальною небезпекою загриміти униз разом із валізою і дорогоцінним чемоданчиком, про який наказано було дбати, як про самих себе. Ходіння в горах — ціла наука, на яку, зрозуміло, часу забракло…
Далі, коли без пригод нарешті приховано дісталися шляху на виході з вузької ущелини, все відбулося так, як передбачав підполковник Іринін, хоч зовсім не так, як малювалося в уяві.
Спочатку Чомай вказав місце зі схованкою для рації — за кілька десятків кроків від примітного скупчення скель, що чорними гостряками впиналися в низьке, схмарніле небо. Лютке одразу шанобливо узяв ошатну валізу пана гауптмана. Потому старий вивів їх ледь не на шлях, у вузький отвір серед нагромаджених брил, де, однак, вільно можна було розміститися вдвох, а колі треба — миттю опинитися на шляху.
— Тут чекайте, — проказав тихо. — Хай оберігає вас віт стріл ворога небесний коваль нартів Курдалагон! — і нечутно, як розтанув, зник у темряві.
Усе принишкло, як завжди буває перед світанком, кола ніч уже конає, а день ще не народжується, були години, коли найміцніший сон зморює людину й звіра, коли навіть вітер влягається і вщухає дощ. Через те аж не вірилося, що десь поблизу причаїлися люди зі зброєю в руках, чатуючи на ворога. А десь, сюди ще нечутно, гуркочуть машини з вояками, торохтять мотоцикли і, можливо, гримотливо й важко йдуть танки й тягачі з гарматами. Взагалі, позицію для засідки було обрано зручно — на виході з ущелини легко перерізати колону навпіл, розірвати її вибухами гранат, стьобнути кинджальним вогнем по ворожому скупченню і швидко відійти в нездоланні гори. Кулі могли зачепити й гауптмана з його єфрейтором — партизани не знали про них, а форма німецького вояки — лише мішень, в яку слід влучити…
А тоді зачувся далекий гуркіт, який щохвилини дужчав, і, здавалося, від нього все навкруги ще більш нишкло, тамувало шерех і подих. Колона рухалася з пригашеними вогнями, машини чітко дотримувалися уставної дистанції. Попереду торохтіли на мотоциклах з колясками, на кожній з них стирчав важкий кулемет, чуйні дозорці. Машина за машиною минали кам'яне громаддя, де чаїлися гауптман і єфрейтор, а ніч мовчала, і коли нарешті вибухнула вогнем безжального, швидкоплинного бою, не здалося навіть Шеєрові несподіваним. Масований кулеметно-автоматний вогонь, вибухи гранат, сполохи й заграви краяли темряву, і вже видко було охоплені жахом обличчя, фарбовані в червоне відблисками палаючих машин. Не знати як, гауптман Шеєр опинився серед панічно метушливих вояків, що стрибали навсебіч, з маху падаючи обабіч шляху і несамовито пуляючи з автоматів навмання.
— Вогонь! — волав гауптман, вимахуючи пістолетом.
Хтось грубо звалив його, притиснув до землі, прохрипів на вухо:
— Не дурійте, гауптмане, ще встигнете заробити свій хрест!
Стрілянина не вщухала, але Шеєр відчув, що стріляють самі німці і ніхто їм уже не відповідає. Поряд з ним лежав офіцер, який, напевне, й збив його з ніг. Шеєр скоса поглянув на нього, той напружено вдивлявся в темряву.