— Хіба Дітріх тут? — запитав. — Я з ним добре знайомий.
— Тепер ви його побачите лише в Берліні. Днями він вилетів від нас по закінченні зйомок нової документальної стрічки для фірми «Уфа-фільм».
— Шкода..
— «Веселіше, Адольфе, гарною товариства вам стане! Чи ви вже забули, як я про вас подбав?
— О ні, пане Хейніш…
— Отож! А тепер останнє запитання: що чувати про вашу матір?
— Нічого особливого.
— Сподіваюся, ви не поділяєте її дивацьких поглядів?
— Ну що ви, гер штурмбанфюрер? Ми з батьком давно засудили її не гідну німкені поведінку. Одного того, що вона знехтувала вашою щирою дружбою і заборонила вам відвідувати наш дім…
— Так, так, — похитав осудливо головою Хейніш. — Ваша матінка — жіночка з норовом. Ледь не згубила кар'єру вашого батька і мою на додачу… Та, на щастя, все тоді добре минулося!
Раптом уперше за час їхньої розмови на столі у Хейніша задзвонив телефон.
— Хейніш слухає. Що?! — заволав він. — І ви досі барилися з таким повідомленням? «Не знали, не знали…», — передражнив когось. — Функеля повідомили? Ах, уже на місці… Так от — нічого не чіпати до мого приїзду! — штурмбанфюрер роздратовано кинув трубку. — Ще новина — вбито бургомістра. Отак і живемо, любий Адольфе, мов на вулкані… Майєре! — гукнув і, коли рудий Віллі миттєво з'явився у дверях, наказав: — Ось мандат пана Шеєра. Поставте штамп без обмежень, потім подбайте про пана Шеєра згідно з моїми попередніми розпорядженнями. Свій сьогоднішній день присвятіть нашому гостеві з Берліна. На випадок чого — я в бургомістраті…
… Пан бургомістр лежав на підлозі долілиць. На потилиці його лисуватої голови запеклася кров.
— Знову — постріл ззаду, — зазначив Функель.
— Хто тут топтався й нишпорив? — спитав Хейніш, мацнувши швидким поглядом приміщення.
— Поліцаї, — зронив комендант.
— Ідіоти!
— Поголовно, — з похмурим сарказмом зголосився Функель. — А цей, — тицьнув пальцем на Зазроєва, — найбільший унікум! Це він, телепень, начовгав по підлозі болотом.
— Хто перший виявив труп?
— Двоє — бухгалтер Кляпрот і заступник Даурова пан Михальський.
— Затримали?
— Так точно!
— Кличте.
— Зазрой, ті пріводійт Кляпрот і Михальські. Бістро, свиня в чоботях! Пане штурмбанфюрер, бухгалтер гер Кляпрот — з фольксдойче, але теж недоумок. Навіть німецької мови не знає.
Аж тут повернувся, як завжди, неголений Зазроєв, що з гвинтівкою навперекіс супроводжував гера бухгалтера, підтоптаного й миршавого Кляпрота, сухенького старигана в окулярах у залізній оправі на зляканому личку, і сіренького, непоказного з голови до п'ят пана заступника.
— Фрейлейн Бергер, перекладайте, — наказав Хейніш. — Хто з цих двох побачив забитого перший?
— Я, — схвильовано пискнув стариган.
— За яких обставин це сталося?
— Розумієте, пане, — старого бухгалтера била гарячкова лихоманка, аж все його всохле тіло дивно тіпалося, — я приніс, як приношу щоранку, панові бургомістру папку з паперами на підпис. Зайшов, а пана Даурова нема…
— А хто був? — враз наполіг Хейніш.
— Труп, — злякано пробелькотів бухгалтер.
— Тьху!.
— Я ж казав, — зневажливо буркнув Функель, — що цей. бухгалтер — недотепа, хоч він і з фольксдойче.
— І що ви робили далі? — запитав Хейніш.
— Побіг до пана Михальського…
— Це так? — звернувся штурмбанфюрер до заступника Даурова.
— Так точно! Все свідчить про те, що пана бургомістра вбили під час несподіваного наскоку кіннотників-горян, що стався цієї ночі. Стріляли у вікно. Отвір у склі вказує на те, що постріл був один-єдиний. Але влучний. І не випадковий…
— Чому так вважаєте? — штурмбанфюрер підійшов до вікна. Не полишалося жодних сумнівів — стріляли з вулиці.
— Тому, що знайдено ось це, — відповів Михальський, простягаючи невеличкий аркушик.
Хейніш узяв папірець, подивився і передав Крістіні:
— Фрейлейн Бергер, що це таке?
Вона пробігла очима писане і суворо відповіла:
— Це — вирок.
— Що за чортівня? Який ще вирок? Читайте!
— «Ім'ям Союзу Радянських Соціалістичних Республік, — роздільно читала Крістіна, — суд народів Північного Кавказу…»
— Який ще суд? — спалахнув Хейніш.
— Тут написано: «…суд народів Північного Кавказу, розглянувши справу пре злодіяння гітлерівських катів та їхніх посіпак, прирік до розстрілу: зрадника Даурова — бургомістра, зрадника Михальського — його заступника…» — Крістіна зупинилася вагаючись.