— Що з вами, фрейлейн? — обережно взяв її під руку Майєр. — Вам недобре?
— Так… Надто накурено… Задуха…
— Ходімо ж на повітря! Шютце обійдеться й без вас… І що за люди пішли?..
Крістіна відчула — Майєр оберігав її від зальотних залицяльників щиро.
Вулицю мела легка віхола, неприємно ліпила в обличчя мокрий холодний сніг. Мінлива погода. Коли заходили до їдальні, світило й гріло сонце. Та й зараз усе це швидко минеться — з гір на місто впала випадкова хмарина. А там, у горах, з хмарного краю, коромислом зависла рідкісна на цю пору яскрава веселка. Є прикмета: побачити снігову райдугу — на щастя. Костя в німецькому мундирі… Отаке воно — щастя?.. Добре, що вогкий сніг ховав її дівочі сльози.
— Усе це на лихо, — раптом сумно мовив Майєр. — На нове лихо…
— Ви про що? — сполошилася Крістіна. Їй здалося неймовірне — Майєр вміє читати думки. Чи, може, її серце краялося й плакало вголос?..
— Про них, — хитнув Віллі головою в бік колони вояків, що вивертали з-за рогу на їхню вулицю.
Солдати йшли мерзлякувато погорблені, зі злими, застиглими, синюватими від холоду, справді якимись покійницькими обличчями, місили чобітьми грязюку з тупою, байдужою приреченістю. Вираз війни змінився… Смерть неугавно і невтомно ковтала дивізії і корпуси…
— Ідуть заробляти хрести, — додав Майєр. — Переважно — цвинтарні.
— Та ви що, Віллі?
— Вас дивують мої слова, Крістіно?
— Ще б пак! Ви, офіцер Великонімеччини, війська якої долають уже Кавказькі гори, і раптом…
— Поразницькі настрої, ви хотіли сказати.
— Відверто — так! Стільки перемог…
— І жодної Перемоги, перемоги з великої літери, Крістіно… Так, ми дійшли до Кавказьких гір. Це вірно. А далі що? — Він сумовито задумався. — У нашого Клейста щось не клеїться під Владикавказом… Це може стати початком нашого лиха. Сідайте до машини, годі стовбичити під мокрою хуртовиною. — А вже в машині він кисло мовив, що так не схоже було на веселого й жвавого унтерштурмфюрера Віллі Майєра: — Війна триває вже другий рік, і я все частіше запитую подумки: «Перемого, де ти?»
— І ви не боїтеся казати про це?
— Тільки вам, Крістіно…
— А якщо я доповім Хейнішеві?
— Ви? А навіщо це вам? Вам замало двох трупів, фрейлейн?
Він втупився в неї потемнілими, сповитими сумом очима. Крістіна похолола.
— Віллі! Ви чудова людина… І, мабуть, дивак…
— Змалку у диваках ходжу. Але не шкодую. Від жінки я хочу світлого, як саме життя, щастя або зовсім нічого. Та світла нема, є присмерк ночі й тотальні загибелі… Чи любите ви Вагнера?
Він раптом зупинив машину. Вийшов і підійшов до іншої, біля якої безпорадно никав молоденький єфрейтор.
— Що трапилося, Лютке? — запитав Майєр. — Гауптман в їдальні, а ти з машиною тут. Чому?
— Б-б-бензин-ну… н-н-не…
— Добре, добре — я зрозумів. Це моя провина, що одразу не подбав. Ось за цією карткою, — він витяг її з кишені, — ти зможеш одержувати паливо в будь-якій військовій або господарській частині. А поки що візьми у мене в багажнику запасну каністру.
— Д-дяк-к…
— Менше базікай, Лютке! Я поспішаю.
Коли вони знову рушили, Крістіна запитала, скоріше для того, щоб Майєр не повернувся до попередньої розмови:
— Це наш новий водій? Я його ще не бачила.
— Ні, до нас заїк не беруть. Це ординарець військового кореспондента, історика Адольфа Шеєра, що сьогодні вранці прибув з Берліна. До речі, от його — Шеєра — ви вже бачили.
— Я? — здивувалася Крістіна. — Коли? Весь час була з паном штурмбанфюрером, оце відпустив до їдальні…
— У їдальні ви його і бачили. Пригадуєте гауптмана, що сидів за столом обер-лейтенанта Шютце?
— Так це він, Шеєр з Берліна?
— А. що вас дивує?
— Такий молодий?
— І вже вчений муж, хотіли ви сказати. Додам до цього: з дуже високими повноваженнями міністерства пропаганди та ОКВ. Птах! Поводьтеся з ним обережно.
— А до чого тут я?
— Справа така. Він прибув збирати матеріал для книги про перемогу німецької зброї на Кавказі. Хейніш наказав передати в його розпорядження половину будинку, в якому живете ви. Отже, його знайомство з вами невідворотне.
— А якщо я цього не хочу?
— Наказ!
— Чи не зручніше поселити жінку?
— Наказ! А накази слід виконувати без балачок.
«Шеєр»… Хіба трапляється в житті така неможлива схожість? Трапляється. Та лише у близнюків. І ще в кіно, для розваги… Це не Шеєр… Це Калина… Це Костя… Це Хартлінг… Чому він тепер — Адольф Шеєр?.. Перед війною Костя студіював історію в Берліні… Історик, кореспондент з Берліна… А що, коли його ще тоді завербували? Що, коли він розвідник і зараз діє під зміненим прізвищем? Що, коли придбав чужу подобу, щоб наші не впізнали?.. Невже Костя здатний на зраду?.. Неможливо, неможливо, неможливо!.. Ну який із соромливого до відчаю Костика, що й торкнутися до неї жахався, може бути розвідник? Тільки й ставало сміливості у нього щодня купувати їй квіти і з ніжною, боязкою журбою зазирати їй в очі… Може, й справді якийсь Адольф Шеєр?.. Та ні, це він — Костя. Вона б упізнала його й серед тисячного натовпу!