Шеєр вже не дивився туди, де йшов бій, він думав про те, що казав представник штабу групи армій «А»: «Штаб вимушений перекидати війська на іншу ділянку фронту».
Він уявляв собі ті військові частини, які зустрічались йому на шляху до Ельхотового. «На відпочинок. До повного укомплектування», — згадав він молодого згорбленого лейтенанта з дивізії генерала Штофа. «На поповнення… А потім куди? Для нанесення нового удару? Де? На якій ділянці фронту?» — одне за одним виникали питання. Шеєр подумав про Шютце: «Тоді з його появою війська йшли сюди, а тепер…»
… Обер-лейтенант зустрів Шеєра похмуро. Від вранішніх бадьорих веселощів, від переможно-радісного збудження не лишилося й сліду.
— Від учорашнього голова тріщить, — спробував було пояснити свій пригнічений настрій, але не втримався: — Це ж треба — в одному бою загинули два генерали…
— І півтори сотні танкових асів, — так само похнюплено озвався Шеєр. — Гарні хлопці були, справжні герої. Але врата Танатоса поглинають і героїв…
— Нічого, ще помстимося, — серйозно мовив Шютце. — Клейст ніколи не поділяв думки про необхідність штурмувати Ельхотові ворота. Він з самого початку передбачав величезні і невиправдані втрати. У Клейста був свій особистий план, та заважав фельдмаршал Ліст. Тепер, опісля сьогоденної жахливої поразки, генерал-полковникові фон Клейсту ніхто не заважатиме… Я вірю, що й на це буде нагальний фюрербефель!
«План Клейста? — зацікавився Шеєр. — Однак розпитувати в лоб не варто… Не слід виявляти завчасної і зайвої допитливості, бо це ризиковано».
— То що ж, обер-лейтенанте, заглянемо в багажник моєї машини і перевіримо, чи не побилися пляшки? Я миттю, але за цю мить ви неодмінно надумайте гарну нагоду. — Шеєр вийшов з кімнати, а коли за якихось три хвилини повернувся, то в руках тримав пляшку, загорнуту в папір. Запитав значуще: — То що, є нагода?
— А що у вас? — пожвавішав Шютце.
— Е ні, не одразу! Пляшка у папері така ж таємнича й спокуслива, як гарна жінка у сукні. Тому до неї, як і до жінки, потрібен підхід…
— Ну, коли так!.. — з удаваною погрозою мовив обер-лейтенант. — То у мене, аби стяти їй голівку, є надійна старовинна зброя, котру таки варто замочити, — і Шютце вказав на вузький, видовжений згорток. Натякнув: — Теж у «сукні»… Оголити?
— Безумовно!
Обер-лейтенант нахилився, порпаючись над своїм скарбом, і нараз рвучко повернувся. В його руках синюватим металом зблиснув вузький клинок. Мовив хвальковито:
— Справжній хевсурський меч! Зброя переможених.
— О, це дійсно коштовний трофей! — радо підхопив Шеєр.
— Ще б пак, можна сказати — музейна річ.
— Дозвольте поглянути?
— Будь ласка.
Шеєр уважно оглянув клинок і спокійно, хоч і з легкою іронією, зазначив:
— Так, справді давня річ. Гадаю, цей меч було виготовлено ще до першої світової війни, десь на початку двадцятого століття. Приємно тримати в руках чудову німецьку зброю…
— Ви що верзете, гауптмане? — витріщився Шютце.
— А ось дивіться — мініатюрне тавро біля рукояті — «Золінген». Атож, колись наші золінгенівські зброярі виготовляли зразкові імітації хевсурських мечів і вигідно збували їх тут як місцеві сувеніри.
— Кат би їх узяв! — вилаявся спересердя обер-лейтенант. — Виходить, я пошився в дурні!
— Чому? Є нагода випити за уславлену німецьку зброю! А у мене — таки місцевий виріб, грузинський коньяк. Знавці запевняють, що він нічим не поступається французькому, а деякі гурмани навіть надають йому перевагу.
— Коли так, — жваво відгукнувся Шютце, — то ввіллємося до лав цих прихильників переконаними добровольцями!
Опісля минулих відвідин офіцерської їдальні, де Шеєр вперше здалеку показав себе Крістіні Бергер, гауптман знав, що обер-лейтенант хмеліє швидко. Пересвідчився наочно. Але там хоч були наїдки на закуску, а тут — чарка і цигарка до рота. І зараз, хоч Шютце хилив чарку за чаркою, та незчувся, як перейшов на товариське «ти» і вже мало не освідчувався у своїй приязні.
— Гарна ти людина, кореспонденте… Що мені подобається в тобі — не мацаєш жалюгідні пфеніги в кишені… Бо куди не кинь — самі скнари та здирники… Шкода, що у нас з тобою різні шляхи.