Знав також Анзор ще й інше: німцю бути битим! Ось тут, на підступах до Орджонікідзе, на його околицях, звідки вже б'ють німецькі міномети. І це було не теоретичне знання, не ортодоксальна й тупа переконаність, а глибока віра, яка жила в ньому і в інших. Що ламало німця з усією його перевагою в танках і літаках, гарматах і мінометах, власних вояках і приневолених «союзниках»? Найкраще відповів на це Анзорові зворушливий і водночас героїчний документ[52], з яким він познайомився в політуправлінні:
«Протокол загальних партійних зборів застави № 12.
4 листопада 1942 року.
Присутні: Михеїв і Купріянов.
Порядок денний: Слухали товариша Алтуніна Федора Григоровича. Заява про прийом у партію під час бою.
Ухвалили: тов. Алтуніна кандидатом у члени ВКП(б), як такого, що довів у бою відданість партії, — прийняти.
Голова Михеїв.
Секретар Купріянов».
Протокол було нотовано на обгорілому, забрудненому клаптику шпалер, але складено по всій формі — з датою і підписами. До нього додано вже чистий протокол партійних зборів з докладною розповіддю парторга третього батальйону Г. Михеїва про обставини прийому до партії Алтуніна Федора Григоровича.
«… Коли дали наказ відходити, зв'язковий штабу не встиг повідомити нас про це. Ось так ми й лишилися у дзоті вчотирьох: сержант Алтунін, рядові Купріянов, Величко і я.
Місцевість перед дзотом рівнинна, заболочена, а подалік — два глибоких рови. З одного боку, добре це — для їхніх танків перепона. З другого — погано: в ярах непомітно для нас могла накопичуватися піхота.
Так воно й вийшло. Навколо нашого ковпака земля буквально ставала на дибки від мінометних вибухів. А потім через трясовиння полізла піхота… До темряви ми не відходили від амбразур. Лише вночі кілька годин подрімали по черзі.
Тяжко нам довелося тоді! Але найважчим виявився третій день. Бронековпак наш був у суцільному вогняному колі. Били звідусіль — спереду, ззаду і з боків. Ми опинилися в тилу у німців.
Домовилися тоді, що просто так не віддамо свого життя. У всіх хлопців були підстави ненавидіти фашистів. Доволі ми за рік війни надивилися їхніх звірств. А у Вані Величка фашисти матір повісили і сестричку малу розстріляли. Він опісля цього посміхатися розучився… Приготували ми по в'язці протитанкових гранат і вирішили, як тільки випаде слушний момент, вихопитися і кожному брати свій танк.
І тоді сказав мені сержант Алтунін, що прикро йому йти з життя безпартійним. Попрохав він нас з Купріяновим, щоб ми його в партію прийняли.
Коли ледь пригас бій, я відкрив партійні збори.
— Не маємо ми повноважень двома голосами прийняти тебе до партії, — сказав я йому, — але партія вибачить нам це порушення Статуту…
Протокол вів Павло Купріянов. Паперу, звісно, у нас не було, довелося писати на випадково знайденому клапті шпалер…
Так і прийняли ми удвох з Купріяновим нашого сержанта кандидатом до партії, а комсомолець Величко підтримав нас.
Танки до нас через баговиння не пройшли того дня, не пройшли і потім. Ще цілу добу ми боронилися. На п'яту вранці побачили, як наші фашистів женуть, почули рідні голоси… З радощів про все забули, не постереглися. І ось того часу кулею Ваню Величка поклало…»
Секретарював Павло Купріянов, нотуючи недогризком хімічного олівця протокол цих кількахвилинних партійних зборів, а троє інших, зі зброєю напоготові, стояли до нього спиною, біля амбразур, пильнуючи за ворогом і тримаючи кругову оборону. Раз у раз слово забирав автомат або кулемет. І так само, дивлячись на зорану мінами та снарядами землю, парторг Георгій Михеїв привітав нового комуніста, свого товариша по ленінській партії Федора Алтуніна:
— Нехай ми й загинемо! Але навіть мертвий комуніст страшний для ворога. У цьому велич нашої партії. Хай затремтить ворог перед цим комуністичним протоколом, що звеличує нашу партію не фанатизмом, а вірою в справу Леніна.