Роговцев кілька хвилин зосереджено вивчав зміст і нарешті буркотливим голосом мовив:
— Так, час генералові Роговцеву на пенсію — запізнюється з порадами… А що? І справді подав би рапорт, — завершив жартома, — якби підполковник Іринін теж не перебував у пенсійному віці… Згода, Василю Тарасовичу. Дійте!
… Надвечір генерал Роговцев знову викликав підполковника Іриніна і майора Тамбуліді, щоб востаннє виважити кожну деталь, щоб під час акції всі діяли точно й злагоджено, як надійні хронометри.
— Хто складає розвідгрупу? — запитав генерал. — Змін нема?
— Ні, все за планом — капітан Дунаєв, лейтенант Лукомський і радист старшина Гостієв, — відповів Іринін.
— Гостієв — осетин?
— Так.
— Яка ваша думка про нього?
— Найкраща. Капітан і лейтенант будуть одягнені в німецьку форму, Гостієв — у цивільну, з місцевим колоритом, під горянина.
— Як він почуває себе?
Іринін запитально поглянув на майора Тамбуліді, і той одразу доповів:
— Не найкраще. Болі в серці. Але запевняє, що витримає і завдання виконає. А я горян знаю. Слово — кремінь…
— Ви, Анзоре, своїми креміннями не кидайтеся. Людина — не камінь. Скажіть краще, чи спитали ви дозволу у головлікаря?
— Само собою, товаришу генерал! Головлікар дозволив.
— Не гарячкуйте, Анзоре, спокійніше. Вороніна знає, що Гостієв досі хворий?
— Знає, що був поранений, сама реєструвала, коли прибув до госпіталю. Але потім він був переведений до іншої лікарні. Про теперішній стан його здоров'я не знає нічого. А між тим, за час, що минув, Гостієв мав би видужати, якби не трапилося несподіване ускладнення.
— Що саме?
— Ет! — не зміг вгамувати розлючення Анзор. — Знайшлися «добродії» і повідомили хворому, що всю його сім'ю!.. Старшина ледь не пішов услід…
— Так, — крекнув генерал. — Неуважні ми ще буваємо до людей. Ганебно неуважні!.. Однак щодо Вороніної — це ваше припущення чи точно встановлений факт?
— Факт, товаришу генерал. Коли Вороніна виписувала його із госпіталю, вона в «супроводилівці» власноручно записала: «Рана загоїлася. За тиждень можна виписати до частини». А це було три тижні тому. Отже…
— Отже, з цим ясно, — зупинив його Роговцев і звернувся до Іриніна: — Чи є певність, що на аеродром приїде саме Вороніна?
Підполковник відповів підкреслено лаконічно:
— Забезпечено!
— Навіть так… Де люди?
— Всі вже в зборі, тут — у нас. Повеземо на аеродром у критій машині.
— Льотчика попереджено?
— Ні. Про всяк випадок. Наказ одержить перед самісіньким вильотом. Маршрут нескладний — Тбілісі.
— Служба радіоперехоплення?
— Уже вийшла в ефір.
— Пеленгатори?
— Уже на зазначених планом місцях. Усе зроблено як слід, Матвію Івановичу.
— Ну, коли так… Починаймо! І щоб все було за системою Станіславського.
— Ми й Немировича-Данченка не забудемо, товаришу генерал! — запевнив Тамбуліді.
— Ой Анзоре, не кажи «гоп», поки не перескочиш…
… Коли Роговцев прибув на аеродром, там ішли останні приготування. Вже хурчав на малих обертах літак, біля якого вишикувалася розвідгрупа, що, відповідно споряджена, горбилася під вантажем і парашутами. Різкий, крижаний вітер пік обличчя, мов гострим залізом. Гостієв сутулився, втягнувши в плечі голову, щулився під величезною гірською папахою. Роговцев привітався з усіма, побажав традиційного ні пуху ні пера. Льотчик кивнув з кабіни, і чекіст-інструктор, що супроводжував розвід-групу, наказав:
— Заходьте!
Іринін кожному на прощання потиснув руку, обійняв за плечі. Дунаєв, Лукомський і Гостієв зникли в літаку. Останнім увійшов інструктор. Зачинив за собою двері. Від літака прибрали трап. Потужно заревіли мотори, і повітряна машина зрушила з місця. Нараз зупинилася. Розчахнулися вузькі дверцята, і з літака залунав схвильований голос інструктора:
— Трап! Хутко давайте трап!
Обслуга кинулася до трапа, Роговцев, Іринін і Тамбуліді — до літака.
— Що скоїлося?
— У Гостієва щось із серцем!
Тамбуліді скочив до літака. Гостієв простягся на підлозі, в очах його застиг непідробний біль, а коли Анзор нахилився до нього, прошепотів, ніби виправдовувався:
— Мені насправді погано, товаришу майор.
— Бачу, кацо… Я зараз! Негайно викличу лікаря.
Він стрибнув, не скориставшись трапом, з літака і доповів:
— Товаришу генерал, негайно потрібен лікар!
— Що?! — гримнув генерал. — Ви зриваєте операцію! Викликайте запасного радиста і лікаря.
Анзор бігцем подався на КП.